Сусіда в купе питає:
- Не люблю залізну дорогу. Взагалі - й дорогу теж. А ви?
Я дописую в зошиті останнє речення - "В продажах важно уметь нарушать правила" - і відповідаю:
- Авжеж.
Краще погодитись.
"Вагонные споры - последнее дело..."
Аерофлот - інше. На відріз від залізниці - зовсім інший формат. Можливо, авіація - транспорт бізнес-тренерів, а залізна дорога - для вчителів.
Скільки там льоту? А якщо відкинути час взльоту, посадки та, інколи, сон - якраз вистачає заряду батарей ноутбука. Але ляскіт клявіш - це не шурхіт долоні з олівцем по аркушах дорожнього зошита...
"Морские медленные воды
не то, что рельсы в два ряда..."
Не знаю. Морфлотом не мандрував.
"Правила стоит нарушать не только в продажах. Карточный шулер приходит на новый пляж и сначала щупает чужие правила. Потом нарушает. Потом и этому пляжу навязывает правила свои..."
Рідко, коли перетинаю кордон вдень. І як трапляється, то згадую речення Ролана Бикова з фільму "В бій ідуть одні старики" - "Тут і трава зеленіша, й небо більш блакитне..." Дивлюсь за вікно - ніби й так...
В містах, якими доводиться їздити, бачу аеропорт, готель, авдиторію. Вони давно, як окремі квартали, склалися в жахливий мегаполіс мого фаху. Шкода, але дивитися навіть цікаві міста не дозволяє напружений графік.
Вдома - обіг шалених годин. Тільки б все встигнути. Так, давно вже не люблю дорогу, але саме вона дає спокій очікування, спостерігання. Бридкі ті казенні простирадла, огидне повітря чужих будов, але це платня за шляхові фільософічні перерви...
Сусіда аж ніяк не вгамується:
- Чи часто доводиться їздити?
- Часто, - кажу і дописую: "Вообще, за нарушением правил - основное правило успешного бизнеса. Во что бы то ни стало - отличайся!.."
- А ким працюєте?
- Та не працюю я, - а це вже я дарма так обмовився, бо це спровокує нові питання. І дійсно:
- То як не працюєте?! Адже ви ще не старий?
- Та я просто живу. Ліпше не чіпайте мене, вельмишановний.
Образився. Це теж платня. То моя платня за право на цю публічну самотність, за спокій на моїх двох квадратних метрах приватного світу залізничої полиці.
Там зустрінуть. Запитають: "Як доїхали?" Повідомлять, що мають родичів з Києва.
Вечором після занять - чарка та вечеря в якійсь ресторації. В апартаментах готелю буде дзвоник додому коханій, коротка розмова з донькою, питання про здоров я батьків та прохання розбудити о шостій. Дружині подобається, коли в нас або нема розбігу часу, або він мінімальний, або,коли мене можно будити, коли їй час лягати, наприклад, в Хабаровську. Але ми так звикли. І вона, зітхнувши, погоджується встати і о другій ночі, бо тепер я їду не в Східний, а лише в Західний Сибір...
Сусіда пересердився:
- То ви до Єкатеринбургу?
- Так.
- А чому не літаком?
- А біс його знає...
Не люблю літати. І навіть не тому, що тепер страшно. Московські партнери, що продають мої тренінгові тури Росією, час від часу забувають, що відпрацювати вісім або десять день поспіль - то є труд. А якщо замість вечірнього відпочинку чи ранішнього сну маєш клопіт перельоту, то це просто дратує...
"А если никаких отличий у вас нет, то их стоит придумать. Как там: "Мы не пользуемся зубной пастой. Мы используем пасту для всей полости рта...""
В Росії навіть не знають, що я даю десять відсотків знижки, коли замовляють програми українською мовою. Чи нагадувати? Може, хтось і скористається...
Сусіда мені вже набрид:
- А пан все пише та пише?
- Я вивчаю тематику розмов на шляхах. Звіт начальству готую.
Може, вистачить йому колишнього вистраху, й він відчепеться... Не комунікабельний я - в потязі, в салоні літака, в залах очікування, в готелях, скрізь на шляхах... То на чому я там зупинився? А біс би їм в ребра - вже митниця!..
Олександр Деревицький
