Колись я написав книгу, яку, можливо, взагалі писати було не варто, але її ідея була для мене таким провокуючим та спокусливим викликом, що я просто не втримався. Назвою тої книги було - "Партизанська війна з роботодавцем".
І прагнення написати ту книгу, і те підґрунтя, на якому її написано, мали дещо спільне. Цим спільним був поклик волі.
Колись я мав вельми багатий досвід в усьому, за допомогою чого можна було позбутися зайвої та "зайвої" роботи. А обрана тема була на той час відбиттям ідеї позбутися залежності не тільки від роботи, але й від роботодавця.
Часи змінилися. Я вже остаточно забув ті роки, коли доводилось працювати у наймах. Але закоханість у смак свободи залишилась. І нагоду упевнитись у цьому я мав учора.
Вчора я отямив, що вже досить тривалий час мене нудить з необхідності сидіти за комп'ютером. Немовби й пишеш нову книгу, але час від часу у поштову скриньку з характерним звуком пада свіжий лист, або тягне подивитися, як там мордує мій сайт моя вебмайстер Тетяна... І вчора я вперше із жалем пригадав свою стару друкарську машинку.
Вона ніколи не відволікала від роботи, вона працювала зі мною разом, не зваблювала солодощами всесвітнього павутиння, не спокушала можливістю зробити павзу на перегляд пошти. Але стара друкарка - це було в колишньому житті. Не купувати ж нову?..
Я вже здатен був відкласти роботу над книгою до кращих часів. "Ну не йде..."
Але зараз я сиджу і знову пишу. Комп'ютер вимкнено. Я пишу у великому зручному зошиті дуже приємним чорним ролером. Робота йде, просувається, і - досить швидко.
Це нагадало мені Мартіна Ідена. Пам'ятаєте, як чавила героя Джека Лондона робота у пральні? Після роботи йому було вже не до книг, не до письменництва. Він все чекав, що полегшає, але це лише глибше засмоктувало...
Слухачи моїх тренінгів часто скаржаться:
- Нема часу на тренування. Ви радите працювати над собою, наполягаєте на необхідності додаткової роботи над вдосконаленням навичок, ще натякаєте, що треба встигати багато читати... Але просто нема часу. Нема зараз у мене такої можливості!..
Але так буде завжди. Часу буде меншати, бо майбутнє накладе на вас додаткові обов'язки, підростуть та вимагатимуть більшого діточки, а можливості будуть поволі вщухати.
Це життя і ця робота мають один секрет. Він полягає на тому, що за зроблене сьогодні платню нам платять лише завтра. Тобто аби завтра мати більше, треба знаходити час на якісь додаткові дії не завтра, а саме сьогодні.
Лише щось додаткове, що я можу зробити сьогодні, здатне покращати мій завтрашній день, дати більше свободи мені та тим, хто чимчикує за мною.
Завтра Інтернет не стане для мене менш спокусливим, а писати нову книгу я мушу сьогодні. А опріч книги я мушу сьогодні написати ще й оцей текст - аби ви заходили до мене на сайт і завтра, і післязавтра.
Нема можливості? Шукаймо!
Не пишеться клявіатурою? То візьмемо зошит.
Нема арфи? Візьмемо бубна!
Нема увечорі часу на тренування майстерності мовлення? То будемо тренуватися без відриву від роботи - поставимо собі учбові завдання на кожні робочі перемовини.
Нема грошей на тренінг? То відкриємо для себе ту школу, яка оточує кожного дня кожного з нас - в громадському транспорті, у спілкуванні з дітьми, у перемовинах з клієнтами.
Головне - не намагатися застосувати проти самого себе весь той арсенал, який виклав Деревицький у своїй "Партизанський війні"... Цей бій ми мусимо виграти. Пропоную завдання для першого раунду:
- а) визначити: що то за арфа, якої нам сьогодні бракує;
- б) відшукати на заміну забраклій арфі доброго бубна.
Поборемо!..
