Ще й досі шукаю відповідь на питання, чому за наявності сайта я взявся за цей блоґ. Одна із версій - це брак листування. Не електронного, а традиційного, старовинного. На цю версію мене наштовхнув Тарас Прохасько. Чи не зайве я останнім часом захопився його текстами? Проте:
Тарас Прохасько
МОЖНА НАПИСАТИ ЛИСТА
Страшенно захотілося зробити те, чого не робив уже дуже давно.
Захотілося написати листа.
Оскільки знаю лише цю адресу, то й пишу.
Серед моїх найулюбленіших музеїв найулюбленішим є музей меблів і начиння у Львові. Деталі побуту різних епох завжди цікавили мене більше, ніж історичні події тих епох. Крім того, є ще й дуже особистий мотив – колись я жив на піддашші камениці, з вікон якої можна було оглядати фрагменти залів цього музею. Мій погляд з вікна не втікав з інтер’єру.
Через багато років настав час, коли слід було повести до того музею своїх дітей – вони вже навчилися розглядати у стародавніх креденсах моделі ще давніших замків і палаців. Коли водиш дітей показувати те, що бачив у дитинстві, завжди маєш нагоду побачити значно більше. Цього разу мене вразила колекція дорожніх секретерів.
Маленькі, дуже зручні і вишукані скриньки, що можуть функціонувати як повноцінні б’юрка. Все необхідне, щоби будь-де почувати себе як у власному кабінеті.
Я уявив собі величезну Европу вісімнадцятого сторіччя.
Багатоденні переїзди у каретах чи диліжансах. Порядний кавалок життя, проведений у дорозі. Звісно, треба якось раціонально (власне тоді почали думати про те, щоби думати раціонально) використати цей час. Можна писати листи. Треба писати листи.
Можна писати довгі листи. Секретер завжди біля тебе... То був добрий час, коли так багато міст і місць ще не було описано, коли так багато думок і дефініцій ще чекало свого озвучення, коли найпростіші речі, сказані один одному, потребували такого складного обрамлення, коли так багато слів намагалося дочекатися тої послідовности, щоби стати важливими словами.
Уявив собі пізніші часи. Століття, коли пошта слугувала синонімом вічности і непорушности. Коли листи, надіслані зі знищених міст, доходили до адресатів із покинутих окопів. І навпаки.
Ще і ще.
Листи як повісті. Повісті як листи. Листи, писані під копірку, передбачливий матеріал для якогось там тому багатотомного повного видання творів.
Листи-звіти і листи-заповіти. Заповіти – як листи-сповіді...
Щорічні листи-звернення про навернення.
Шифровані послання і стандартний текст листа з вільним рядком для вписування щоразу иншого імені.
Листи на папіросному папері. Щоби сховати, щоби менше заважило під час пересилки авіапоштою.
Також військові спогади. Польова пошта, безкоштовний конверт без марок, прихід поштаря, читання прізвищ вголос, чекання прочитаних вголос прізвищ, тримати кілька годин у кишені нерозпакований лист, прочитати його, сидячи на параші, курячи сигарету без фільтру, це після обіду, спокій, вільний час, повний кайф... Иноді після таких листів вішалися, стрілялися, дезертирували.
Або порожні конверти заради екзотичних марок незнаних країн (що незнаніша країна, то екзотичніша марка). Або намагання переслати купюру всередині вітальної поштівки. Або самвидавівські картки на Різдво і Великдень... Або забагато фотографій, лист заважкий...
Або, що найгірше, коли з кількома печатками і штампами різних пошт і поштамтів – адресат не знайдений.
Може бути з рук у руки, може бути «через чемність» (тоді не можна конверт заклеювати).
У моїй квартирі є довгий коридор. У довгому коридорі стоїть висока шафа. У високій шафі – глибока шуфляда. Вона наповнена різними листами різних часів.
Я хочу написати лист. Я маю шуфляду із зразками. Я можу свої бажання злучити з певним взірцем. Я не знаю иншої адреси. Я хочу написати листа. Я вибираю взірець... Поштівка з фотографією якогось краєвиду. Передбачається, що я десь там.
Отож: пейзаж, а на звороті – вітання з... люблю. Твій.
Джерело: http://www.ji.lviv.ua/n32texts/prokhasko.htm .
