Я є ксенофоб або Слов'янський продаж

Я запальний.

Коли до мене звертаються не так, як мені подобається, – я кривлюся.

Коли мені посміхаються не так, як посміхається мій народ, – це мене насторожує.

Коли мені намагаються продавати так, як продають фермерам Техаса, клеркам Сохо або докерам Неаполя, – я вибухаю.

Я – ксенофоб. Особливо – у комерційних комунікаціях. Тобто мене дратують американські та європейські техніки продажів, які ми бездумно намагаємося впровадити в наш специфічний слов'янський побут.

Наш споконвічний стиль спілкування неймовірно далекий від усіх закордонних.

Наші стилі продажів народилися аж ніяк не сьогодні, аж ніяк не завдяки імпортові західного досвіду.

Наші предки ходили за три моря. Лежачи на чумацьких возах, вони дали імена сузір'ям. Вони вміли продати й грекові й норманові. Наші купці своїми прикажчиками, саньми, золотом відкрили для росіян Сибір. Сьогодні наші "човники" вчать комерції темну Європу. А вигадки про те, що мій народ не вміє продавати – це скиглення тих, хто проторгувався моїм землякам.

Серед моїх читачів повинні бути ті, кого, як і мене, просто дратують чорношкірі телемісіонери. Навіть не торкаючись проблематики расизму, слід здивуватися: кого і де вони вчать?! Це ж треба ж додуматися: на землі апостола Андрія вчити вірі православний люд!..

Мене сердять посмішки продавців, відпрацьовані безкінечним повто-рюванням чужого слова "чіз". Це чужі посмішки! Продавця, який працює зі слов'янами, слід вчити посміхатися, розтягуючи не "чіз", а рідний "сир" або, для причепливих критиків, – "шлях". І продажі подвояться.

У Юліана Семенова у "Сімнадцяти миттєвостях весни" Штірліц біля дзеркала шліфує міміку – "він вважав, що розвідник повинен уміти володіти своїм обличчям". Німеччина начебто вчилася в наших Ісаєвих. Але змусь декого Богові молитися, то він і чоло розіб'є – вони вирішили не дивитися в дзеркало на свою посмішку, а відразу вписати її в якийсь стандарт.

Товариш навесні привіз мені з Берліна колоду дзеркальних карт зі стандартними посмішками. Тридцять шість карт: посмішка No1, посмішка No2, посмішка No36.

Уявіть собі стомленого німецького діловара, який увечері в магазині, в черзі за кефіром, виймає з кейса дзеркальні картки зі стандартними посмішками й намагається вписати відображення своїх губ у прокреслений по дзеркалу карти контур-еталон.

Та не цьому вчив вас Штірліц! Потрібно не переймати чужі посмішки, а відпрацьовувати свої!

Часто, знайомлячись по телефону, я чую лише ім'я. По батькові мої американізовані співвітчизники зневажливо відкидають. І не соромляться заявити: "У нас компанія західного типу – ми не вживаємо по батькові". Познайомившись по телефону з Іваном Без По батькові, я йду на зустріч і виявляється, що Йванові Без По батькові вже понад п'ятдесят. Хазяїнові вдалося перетворити Івана Івановича у ваньку безрідного! Хто ж його хазяїн? Ну от, як я й передбачав, він з будівничих Четвертого Рейха. Наші діди не дали закріпитися Третьому Рейхові на нашій землі, то тепер тихою сапою німці вибудовують тут Четвертий.

У перекладних посібниках з особистих продажів читаємо: перед переговорами заспокойтеся, тому що "при імпульсивному емоційному реагуванні зазвичай розуміємо не більше третини сприйнятої інформації, оскільки стрес, який при цьому виникає, готує для активної відповіді тіло (викидання у кров адреналіну, активізація дихання й пульсу, залучення резервів цукру й жиру), блокуючи "непотрібну" роботу мозку"... Навіщо ці складнощі? Адже наш великий Станіславський колись висловився простіше, набагато більш по-слав'янськи: "Актор упріває? Геть зі сцени!.."

У перекладних підручниках для продавців нам радять "дуже корисну фразу": "Ми обслуговуємо ринок і Ваші інтереси на ринку". Ця фраза може бути корисна у вустах і у вухах англійців, американців, ескімосів, але не у вустах слов'янського продавця й не у вухах слов'янського покупця!

Свій улюблений прийом перехоплення клієнтури в колег-конкурентів я практикую дуже давно і він завжди дієвий. Ось і місяць тому в офісі однієї з київських фірм, назва якої на слуху в кожного столичного бізнесмена, я чую: "Ми не працюємо з вітчизняними бізнес-тренерами. Наш персонал навчає канадець з Торонто".

Ох, як цікаво! Хіба я міг втриматися й не попросити: "О, це так цікаво! Дозвольте мені його послухати!" Зарозуміло, з ледве приховуваним презирством і почуттям власної вищості – але дозволили.

Ви думаєте, це був канадець? Якщо так, то з тих юкес, які розмовляють на англо-українському суржику: "Я лукаю, а біля ріверу якесь чілдренятко джампає..." Але цю групу слухачів я відібрав би в нього навіть якби він не знав про існування моєї країни. Після його занять я вже ранком з'явився до президента фірми, з яким спілкувався вчора, і привітався з ним так, як напередодні ввечері навчав вітатися тренер-варяг.

Два гобліни-охоронці скрутили мені руки, а президент по-хлоп'ячому вигукнув: "Чого ти б'єшся?!"

– Я вас не бив. Я просто на американський лад поплескав вас по плечу. Так ваших клієнтів будуть вітати ваші торговельні представники, яких навчає цього ваш хлопець з Канади.

Групу торговельних представників довчив я. Канадець Peter був слухачем. Після закінчення мого курсу він сказав: "Ви тут відбирать мій school. Алі я again буду мати мій next хліб – я змейкаю тренінг "Слов'янська сейлз-техніка". For sale, авжеж..."

Ми – не такі як усі. Ми можемо дозволити собі навчатися кращому, але ми не маємо права забути про власну унікальність.

Якщо нам потрібно годувати родину, ставку краще робити не на європейську або американську техніку, а на торговельний досвід слов'ян. Тим більше, що завдяки мені й канадському хлопцю на ім'я Petro, у слов'янській техніці незабаром будуть працювати комерсанти всієї планети...

Украинская баннерная сеть