Програма конструктивної нейтралізації антиукраїнських сил

Програма утвердження українських національних інтересів

Українська опозиція (ДДК) повинна розробити та втілити комплексну програму дерусифікації українського суспільства, складовими елементами якої є:

– програма дерусифікації української економіки;

– програма нейтралізації впливу проросійських сил України на політику Української держави;

– програма зменшення присутності російського капіталу в Україні;

– програма розвитку української культури та українсько-культурно-інформаційного простору;

– програма економіко-політичного розвитку найменш русифікованих регіонів України.

Головними напрямками зменшення русифікації українського суспільства є:

– зменшення частки російського капіталу в Україні;

– зменшення в українській економіці частки сектору проросійських компаній, тобто компаній, які знаходяться у власності або під контролем проросійських сил України;

– знищення інфраструктури лобіювання російських економіко-політичних інтересів в Україні;

– збільшення частки національно-патріотичного капіталу в структурі української економіки.

Засоби політичної нейтралізації проросійських сил України

Українська опозиція повинна поставити перед собою мету усунути з керівних посад в українському бізнесі, в державному управлінні, в українській політиці осіб, які раніше лобіювали, продовжують лобіювати інтереси російського капіталу, інтереси Росії в Україні.

Головними засобами усунення російського лобі, проросійських сил в Україні є:

– громадське оприлюднення фактів відстоювання конкретними діями або корисловою бездіяльністю окремими українськими політиками, державними чиновниками та бізнесменами інтересів Росії, російського капіталу в Україні;

– оприлюднення чорного рейтингу осіб та компаній України, які своєю діяльністю у найбільшій мірі відстоюють інтереси Росії в Україні;

– розробка процедури усунення від влади осіб, які лобіюють російські політичні та економічні інтереси в Україні через здійснення процедури швидкої та всеохоплюючої антиросійської кадрової санації керівної еліти України;

– ініціювання державою та українською громадськістю бойкоту продукції та послуг, що виробляються та продаються компаніями, які належать проросійським силам України або російському капіталу;

– розробка програми послаблення впливу проросійських сил України на політику України через встановлення заборони на участь компаній України, які контролюються проросійськими силами або російським капіталом, брати участь:

1) у великій приватизації, в управлінні державним сектором України;

2) у реалізації економічних проектів зменшення економічної залежності України від Росії;

3) у виробництві та торгівлі продукцією, присутність якої на ринку суттєво впливає на збереження достатнього рівня національної безпеки України. До такої продукції можна віднести паливно-енергетичні ресурси, продукцію ВПК.

Українізація лівого руху

Лівий політичний фланг є найдзвичайно сильним в Україні. Саме він у процесі своєї діяльності активно використовує факт:

– фактичного банкрутства ідей лібералізму та монетаризму в економічній сфері;

– неприйняття більшістю національно-патріотичних сил ідеї етатизму, тобто "ідеї сильної та впливової держави" в економічній та правовій сфері;

– переважання в Україні негативних наслідків участі України у процесах глобалізації та інтеграції над позитивними наслідками участі в цьому процесі;

– частковий провал прозахідного зовнішньополітичного курсу України внаслідок того, що Україна не змогла отримати значний обсяг західних інвестицій і не змогла за рахунок співробітництва з Заходом суттєво зменшити свою економічну залежність від Росії, на чому відповідно спекулюють ліві сили.

Лівий фланг в Україні є в значні мірі недорозвинутим. Зокрема ліві сили асоціюються в суспільстві з переважно проросійськими політичними силами, які не мають ніякого відношення до національно-патріотичної ідеї. Збереження проросійської орієнтації лівих сил викликано кількома факторами. Зокрема ліві сили:

– активно фінансуються зі сторони Росії, що відповідно позначається на їхній етнополітичній орієнтації;

– основний електорат лівих сил знаходиться саме в найбільш русифікованих східних областях України;

– основним електоратом лівих сил є люди пенсійного та передпенсійного віку, які в основній масі сумують за Радянським Союзом та союзом України та Росії.

З метою здійснення українізації лівого флангу потрібно:

– зберегти об'єднаність правого та лівого флангів опозиції (Соцпартія України);

– надати лівим силам право фінансування своєї діяльності за рахунок українських та західних фінансових ресурсів;

– сформувати прагматичні альянси між правими та лівими силами з метою вирішення тих проблем, які є актуальними, як для лівих, так і для правих сил;

– при необхідності з метою українізації лівого політичного флангу необхідно застосувати адміністративні механізми припинення роботи тих проросійських лівих сил, діяльність яких завдає збитків національній безпеці України.

Раціоналізація української політики

Головною рисою сучасної української політики є ірраціоналізм

Головними рисами української політичної системи є:

– переважання ірраціональних мотивів політичної діяльності над раціональними;

– домінування ірраціональних цілей суспільного розвитку над раціональ ними;

– переважання ірраціональних політичних надій та сподівань над ра ціональною переконливістю та 100% впевненістю в успішній реалізації політичних планів;

– домінування політичної інертності над мобільністю.

Національно-патріотичні сили повинні чітко зрозуміти, що ірраціональні почуттєво-естетичні цілі та завдання - це насамперед не чіткі та розмиті цілі та завдання. Українські національно-патріотичні сили повинні посилити раціональні акценти у своїх цілях, вимогах та гаслах.

Основою політичної символіки українських національно-патріотичних сил повинні бути симоволи, логотипи, назви та гасла, які повинні уособлювати чіткість та однозначність української національної ідеї. Ця символіка повинна мобілізовувати, а не розслабляти, сконцентровувати увагу суспільства, а не розсіювати її.

Ця символіка повинна посилювати динамізм та оптимізм у суспільстві, а не пощирювати зневіру та інертність.

Україною повинна ставитися насамперед національно-політична, а не національно-культурна мета. Ідеї українокультурності новині бути лише складовим елементом прагнення побудувати "україноідейну Україну", а не самоціллю. Головною метою діяльності українських національно-визвольних сил новино бути прагнення побудувати україноідейну, а не україно-культурну Україну. Тобто українські національно-патріотичні сили повинні відмовитися ставити за мету досягнути ірраціональні політичні цілі, так як будь-яке ірраціональне явище несе у собі смислову нечіткість та багатозначність. В свою чергу багатозначна сутність мети породжує у людей багатозначні уявлення про те, які дії потрібно здійснити для досягнення цієї цілі. Багатозначна сутність мети породжує у людей також багатозначні оцінки того чи досягнута певна ціль, чи ні. Все це розконцентровує та послаблює політичну спільноту, спричиняє її занепад та деградацію.

Раціоналізм як основа політичної діяльності

Програма передових економічних перетворень ґрунтується на ідеї здійснення раціоналізації економічного розвитку, проведення раціональних економічних перетворень.

У світовій політичній думці виділяються два протилежних за ідейною сутністю ідейних напрямки: політичний маркетизм (від англ. слова - market-ринок, базар) та політичний етатизм (від франц. слова еtate - керувати).

Маркетизм - це політична система цінностей та поглядів, яка схильна перебільшувати та ідеалізувати позитивне політичне значення ринку, ринкового регулювання в процесі здійснення важливих громадсько-політичних перетворень. Політичний маркетизм схильний недооцінювати потенціал державно-адміністративного регулювання.

Політичний етатизм - це система громадсько-політичних цінностей та поглядів, яка схильна перебільшувати та ідеалізувати значення держави, державної економічної політики, державного регулювання в процесі здійснення суспільних перетворень. Політичний етатизм, як ідейна концепція, схильний акцентувати увагу на негативних наслідках ринкової стихії, схильний недооцінювати потенціал ринкових засобів економічного регулювання.

Політичний етатизм може бути поміркований (передбачає слабке державне втручання в сферу економіки) та ортодоксальний (передбачає тотальне одержавлення політичної діяльності).

Політичний раціоналізм - це система цінностей та поглядів, яка прагне в однаковій мірі враховувати переваги держави, державної економічної політики, державного регулювання, з однієї сторони, та ринку, ринкових інструментів покращення економічної ситуації, з іншої. Тобто політичний раціоналізм намагається комбіновано використовувати досягнення як етатизму, так і маркетизму.

Політичний раціоналізм, як ідейний напрямок, прагне вирішувати економічні проблеми країни, спираючись передусім на критерій раціональної доцільності, здорового глузду, технократичної обґрунтованості.

Політичний раціоналізм виношує ідею підпорядкування політичного розвитку країни не інтересам будь-якої форми власності - "державної" чи "приватної", чи виду господарської діяльності - "адміністративному" чи "ринковому", а інтересам збереження самого суспільного розвитку країни, інтересам розвитку та примноження суспільно-політичного потенціалу країни.

Політичний раціоналізм стоїть вище інтересів захисту якоїсь лише окремої ідеології, окремого політичного напрямку або певних корпоративних інтересів, бо головна мета раціоналізму - це інтенсифікація суспільного розвитку, стимулюваня політичного зростання, а не відстоювання інтересів якоїсь певної ідеології чи сили. Ідеологія та корпоративні ресурси в умовах справжнього раціоналізму грають переважно допоміжну роль.

Політичний раціоналізм, як ідейна течія, не є заангажований якоюсь однією теоретичною школою, чи політичною ідеєю. Цей теоретичний напрямок намагається комбінувати різноманітні практичні досягнення з кращим теоретичним надбанням. Раціоналізм прагне максимально повно використати позитивний потенціал найрізноманітніших суспільно-політичних теорій та концепцій та якомога менше застосовувати застарілі та неефективні ідейні розробки.

Основними різновидами теорії економічного раціоналізму є:

– теорія технократичної політичної системи, тобто політичної системи, у якій ключову роль відіграють політичні технократи, або технологи (спеціалісти з політичної обробки населення, експерти з питань збільшення ідеологічного впливу, тобто професійні спеціалісти з політики);

– концепція мультиідеологічного суспільства, тобто суспільства у якому панує плюралізм ідеологій і яке активно комбінує та використовує потенціал різних ідеологій;

– теорія реалістичної (прагматичної) політичної ситеми, що розвивається за критеріями раціонального здорового глузду;

– теорія плюралістичної етноідеології, яка схильна активно використовувати різний ідеологічний досвід з метою інтенсифікації національного розвитку країни;

– концепція політичного центризму;

– концепція змішаної політичної системи. Ця концепція намагається за для утвердження національних інтересів та ідеалів у суспільстві застосовувати в процесі політичного розвитку як адміністративино-планові, так і ринкові механізми вирішення соціально-політичних проблем;

– програма здійснення "третього шляху розвитку" країни, який відмінний від ідей капіталізму та соціалізму.

Утвердження принципів та ідеалів раціональної політичної системи може відбуватися під егідою здійснення:

– програми раціоналізації політичного розвитку, політичної системи країни;

– програми економізації політичного курсу країни;

– програми прагматизації політичного курсу країни;

– програми здійснення передових (прогресивних) політичних перетворень.

Найбільшою популярністю програми раціоналізації політичного розвитку користуються в країнах, де:

– застосування протилежних за раціональною суттю політичних теорій викликало хронічний соціально-економічний занепад;

– де ортодоксальна прихильність якійсь одній політичній теорії призводила лише до погіршення економічної ситуації;

– де існувало активне протиборство між протилежними за своєю суттю політичними ідеями.

Програми раціоналізації політичного розвитку були досить популярними та активно застосовувалися в тих країнах, де ідеї монетаризму виявилися неспроможними вивести національні економіки з кризи, і де місцеві уряди намагалися шукати власні шляхи виходу з кризи. До таких країн можна віднести Аргентину, Бразилію, Індонезію та багато інших.

Головними різновидами політичного раціоналізму є теорії технократичної, реалістичної та прагматичної політичних систем.

Технократична ідеологія - ідейно-політична концепція, яка стверджує необхідність встановлення політичної влади технічних спеціалістів (організаторів виробництва, політики, торгівлі та інженерів), яка здійснюється в рамках всього суспільства на базі наукового знання та раціональної доцільності.

Прихильники технократичної ідеології схильні ідеалізувати роль та значення технічних та вузькоспеціалізованих підходів до вирішення тих чи інших економічних, політичних та соціальних проблем. При цьому вони схильні недооцінювати морально-етичні, загальнотеоретичні, емоційно-ірраціональні підходи до вирішення тих чи інших проблем. Технократи схильні звинувачувати у всіх суспільних бідах політиків, філософів-теоре-тиків, бізнесменів-власників та представників інших професійних прошарків, які, на думку технократів, є ірраціоналістами та носіями непрактичної "високої теорії". У політичній сфері теорія політичного технократизму прагне витіснити позанаукові, відірвані від життя теоретичні підходи до здійснення політики та політичної діяльності. Носії політико-технократич-ної ідеології намагаються посилити роль у політичній діяльності професійних політиків, спеціалістів з політичних технологій, збільшити роль аналітичного апарату політичної сили в процесі підготовки політичних рішень, посилити наукову обґрунтованість політики.

Головними засобами технократизації та раціоналізації політики є:

– розробка та застосування техніко-політичного обґрунтування (ТПО) юлітичних акцій, політичних програм, політичної діяльності;

– здійснення політичних акцій лише після глибокого аналізу сутності (их акцій політтехнологами.

– активне застосування у політичній діяльності досягнень таких науко- их дисциплін та наук, як:

– асоціативна психологія;

– біхейверний політичний маркетинг;

– політичний нейромаркетинг;

– політичний менеджмент та класичний політичний маркетинг;

– політичний психоаналіз;

– математичне прогнозування;

– політична кібернетика;

– система здійснення електронної політики;

– політична рекламістики.

Концепцію технократичної революції пізніше розвинули А. Берле та А. Фріш. В 60-70-х роках технократична ідеологія була в найбільш повному варіанті представлена в працях Дж. К. Гелбрейта. На відміну від попередніх ідеологів технократизму, Гелбрейт сприймав технократію не як проект майбутнього, а як реальну поточну дійсність. Помітний вклад у розвиток технократичної ідеології зробив соціолог Бернхейм, який ввів в активний оборот поняття "революція управлінців", тобто технократів. Вчений Берле ввів в активний оборот поняття "революція вчених". Технократичні 5ЄЇ знайшли своє продовження у концепції "електронно-цифрового суспільства", в ідеях "автоматизації суспільних процесів".

Національна програма розвитку України

Головним засобом здійснення ідеї раціоналізації розвитку українського успільства, пріоритетним напрямком розвитку української політичної системи та українського суспільста в цілому повинно бути запровадження системи програмного планування суспільного розвитку за допомогою розробки а реалізації Національної програми розвитку України.

Національна програма розвитку України з метою забезпечення високого івня виконання зазначених у ній цілей та завдань повинна бути багатоваріантною і передбачати різні варіанти розвитку українського суспільства, країнської політичної системи в залежності від зміни внутрішньополітичної та зовнішньополітичної ситуації.

Важливою передумовою успіху Національної програми розвитку української економіки є збільшення ступеню керованості з боку держави суспільно-політичних процесів, тому що цілі, які буде ставити перед собою країнське суспільство, Національна програма розвитку України, виявляться нездійсненими, якщо ступінь керованості розвитку українського суспільства з боку держави буде низьким. В свою чергу, збільшення керованості розвитку українського суспільства дає змогу підвищити ступінь виконання управлінських рішень, зменшує ризик виникнення політичного хаосу та нестабільності, який, в свою чергу, збільшує вигідність вкладання довгострокових інвестицій, зменшує збитки від виникнення непередбачуван-их негативних політико-економічних явищ, підвищує надійність соціального життя.

Засобами реалізації Національної програми розвитку України повинно бути:

– стимулювання державою посилення добровільної координації роботи між головними суб'єктами суспільства, Зокрема приватними компаніями та державою, між політичними силами та корпоративними угрупуваннями, між партіями та окремими громадянами;

– здійснення державою контролю за виконанням компаніями розробленої стратегії роботи на ринку;

– розробка державою на базі стратегій діяльності ключових суб'єктів суспільства програм розвитку окремих сфер суспільства, певних суспільних підрозділів, певних політичних інститутів;

– застосування державного квотування суспільної діяльності, яка сприяє створенню та поширенню асоціальних явищ;

– регулювання державою задля утвердження національних інтересів у суспільстві діяльності монополістів політичного та економічного життя;

– застосування впливу податкового, митного законодавства, державного бюджетного фінансування для нейтралізації відхилень суспільного розвитку від тих, які очікуються в Національній програмі розвитку України;

– застосування впливу ревізорсько-силових структур для нейтралізації асоціальних явищ та тенденцій, які підривають національну безпеку країни;

– запровадження системи державної адміністративної координації діяльності фірм та компаній у випадку, якщо суб'єкти господарювання неспроможні самостійно забезпечити стабільність та рівновагу на тих ринках, на яких вони працюють;

– посилення позицій в економіці сектору компаній, які в фінансовому та політичному планах залежні від держави (підриємства державного сектору, державно-приватні підприємства, підриємства, які отримують пільги та замовлення від держави);

– застосування політичного впливу та зв'язків політичних партій та сил, корпоративних економічних об'єднань (спілок промисловців, галузевих асоціацій, торговельних об'єднань) задля утвердження економічних цілей та завдань Національної програми розвитку України.

Національна програма розвитку України повинна складатися з наступних частин (розділів):

1. Порівняльний аналіз ефективності застосування тих чи інших методів прогнозування розвитку політичних, економічних та моральних явищ.
2. Вироблення головних цілей та завдань розвитку української політичної, економічної та моральної систем.
3. Виробленння короткострокових цілей розвитку українського суспільства, політичної системи.
4. Вироблення середньострокових цілей розвитку українського суспільства та політичної системи.
5. Вироблення довгострокових цілей розвитку українського суспільства.
6. Вибір тих сфер (галузей, секторів, сегментів) суспільства, які повинні у Національній програмі бути:

   – другорядними;

   – пріоритетними;

   – особливо пріоритетними.

7. Визначення, які суспільні та політичні явища з точки зору реалізації національних інтересів в цілому та певних сферах суспільства є:

   – ідеальні;

   – прийнятні;

   – неприйнятні;

   – небезпечні;

   – особливо небезпечні.

8. Визначення, діяльність яких політичних, економічних та силових груп для реалізації національних інтересів є:

   – прийнятна;

   – неприйнятна;

   – особливо небезпечна.

9. Визначення засобів витіснення з українського політичного та суспільного життя суспільних груп, організацій, які:

   – завдають шкоди національним інтересам України;

   – шкодять інтересам реалізації Національної програми розвитку України;

   – шкодять інтересам реалізації спеціалізованих програм розвитку українського суспільства;

   – сповільнюють темпи політичного та економічного розвитку України.

Запровадження Національної програми розвитку України, реалізація системи програмного планування політико-економічного розвитку українського суспільства дає змогу:

– збільшити ступінь концентрації фінансових ресурсів та адміністративних зусиль у сфері розвитку найбільш важливих для національних економічних інтересів;

– посилити процес перетоку коштів з тих секторів та сфер економіки, діяльність яких не відповідає національним економічним інтересам, у ті сфери економіки, розвиток яких є надзвичайно актуальним для української держави;

– посилити організованість діяльності економіки;

– нейтралізувати або послабити стихійні, хаотичні та мало передбачувальні процеси та явища в економіці;

– збільшити ступінь прогнозованості економічних процесів;

– сформувати для суспільства систему оцінки, наскільки воно виконує завдання та цілі, які перед собою поставило, на основі аналізу ступеню виконання суспільством Національної програми економічного розвитку.

Головними елементами Національної програми розвитку України повинні бути:

– Національна програма економічного розвитку України;

– Національна програма розвитку українського експорту;

– Національна програма демонополізації економіки України;

– Національна програма зменшення соціальної диференціації в українській економіці;

– Національна програма зміцнення національної безпеки України;

– Національна програма соціальних перетворень;

– Національна програма екологічних перевторень;

– Національна програма розвитку української культури;

– Державна програма зменшення соціальної диференціації українських громадян;

– Державна програма детіньовизації української економіки;

– Державна програма розвитку державного сектору України;

– Національна програма стимулювання розвитку української промисловості;

– Державна програма стимулювання створення та запровадження науково-технічних досягнень;

– Державна програма стимулювання економічної активності через зменшення корупції в Україні;

– Національна програма розвитку науки та освіти в Україні;

– Державний бюджет України;

– Національна програма стимулювання інвестиційної діяльності в Україні;

– Державна програма розвитку валютно-фінансової діяльності;

– Національна програма стимулювання розвитку середнього підприємництва в Україні;

– Національна програма стимулювання розвитку малого підприємництва в Україні.

Національна система програмного планування

Економічний розвиток України повинен передбачати розробку та реалізацію таких галузевих програм економічного розвитку, як:

– Національна програма зменшення паливно-енергетичної залежності України від Росії;

– Державна програма розвитку нафтової та нафтотранзитної промисловості України;

– Державна програма збільшення обсягів видобування вугілля;

– Державна програма збільшення газовидобування та газотранзиту;

– Державна програма розвитку української енергетики;

– Національна програма розвитку енергозбереження в Україні;

– Державна програма енергозбереження в транспортній сфері;

– Державна програма розвитку енергозбереження у житловій та комунальній сферах;

– Державна програма енергозбереження в промисловості;

– Національна програма розвитку харчового комплексу України;

– Національна програма розвитку українського машинобудування;

– Національна програма розвитку інформаційної індустрії України;

– Державна програма розвитку електронних засобів масової інформації;

– Державна програма розвитку друкованих засобів інформації;

– Національна програма зменшення споживання ресурсів в Україні;

– Державна програма водозбереження в Україні;

– Державна програма ресурсозбереження у транспортно-промисловій сфері України;

– Державна програма зменшення шкідливих викидів у повітря;

– Національна програма розвитку туристичної діяльності та туристичного середовища;

– Державна програма розвитку фармацевтичної промисловості та медицини;

– Державна програма розвитку легкої промисловості.

Критерії оцінки рівня патріотизму

Рівень українського національного патріотизму потрібно оцінювати вгі основі того, наскільки діяльність певної особи, організації, суспільної групи відповідає інтересам реалізації Національної програми розвитку України, в якій сконцентровані- головні цілі, завдання, пріоритети розвитку українського суспільства.

Рівень патріотизму певної особи або організації повинен залежити від того, наскільки ця особа чи організація у своїй діяльності на практиці керується патріотичними ідеалами, в якій мірі національні інтереси ставлять вище особисто корпоративних, космополітичних та зарубіжних національних інтересів. Носієм високого рівня патріотизму може вважатися особа, яка керується патріотичними ідеалами у максимальній кількості сфер людського життя. Зокрема українським патріотом можна вважати:

– особу, яка у політичній сфері національні інтереси на практиці ставить вище, ніж соціальні та ліберальні інтереси;

– особу, яка є українським економічним патріотом. Тобто в економічній сфері українські національні інтереси ставить вище зарубіжних та світових (космополітичних) інтересів. Економічним патріотом України може бути тільки та особа, яка активно підтримує та відстоює інтереси українського виробника, українського внутрішнього ринку, тому що без розвитку виробничої сфери економіка будь-якої країни рано чи пізно стає кризовою;

– особу, яка в культурно-інформаційній сфері українські національні інтереси ставить вище, ніж зарубіжні та світові (космополітичні) інтереси;

Тобто показник українського патріотизму потрібно оцінювати за кількома ознаками:

– економічною ознакою;

– політичною ознакою;

– культурно-інформаційною ознакою.

Найбільшим українським патріотом може вважатися особа, яка одночасно є українським політичним, економічним та культурним патріотом України.

Найближчі відкриті тренінги Деревицького