Ще трохи про лінгвістичну сверблячку
(ніби як продовження статті "До дискусії про український правопис")

Яскраві симптоми лінгвістичної сверблячки з'являються в період засвоєння філологічної (власне, лінгвістичної) науки: це період наростання м'язової, ментальної та іншої маси, отож чекай диспропорцій. На цій стадії хворобу ще можна зупинити, але нікому. Ніхто не займається ранньою діагностикою, яка вже там профілактика... А ЛС прогресує, і не тільки сама собою, а й під академічним тиском: дітей вчать, що і як робити, але не вчать, чого і як не робити.

Бо це таке діло: коли свербить не дуже, то краще нічого не робити, потерпіти, не чухатись, воно й пройде; якщо ж розчухаєш, то зона сверблячки поширюється, набуваючи ознак лавини, вірус проникає глибоко в свідомість, і тоді вже нічого не вдієш. ЛС у розгорнутій стадії - це ***ий науковий співробітник, озброєний смолоскипом здобутих тяжкими зусиллями знань і запалений ідеєю щось зробити в царині лінгвістики.

Якщо заглянути глибше в етимологію й патогенез хвороби, то можна переконатися, що ця патологія не нова. Це не СНІД і не атипова пневмонія, що виникли недавно і на які мікробіологи ось-ось знайдуть клямку. Це лихо ближче до таких прадавніх і безнадійних явищ, як нежить і гикавка. Але найвищого розквіту воно досягло в добу розгорнутого соціалізму, коли скрізь не вистачало робочих рук, усі щось робили і від усіх хтось вимагав щось робити. Я добре пам'ятаю, як ми невпинно проводили класні збори (а також збори ланки, загону, дружини, шкільні, комсомольські, профспілкові, партійні...), випускали стінні газети й фотомонтажі, виготовляли торфоперегнійні горщечки, збирали (а коли підросли, то виробляли) макулатуру й металолом, створювали нечувані теорії й небачені магістралі й гідросистеми. Це ж тоді всім Союзом ми років два обговорювали гігантський план перебудови російської (єдинонеобхідної) орфографії. То хіба ця параноя могла вивітритися за нещасний десяток-другий років?

Отже, до ЛС не можна ставитися зневажливо. Наполеон, кажуть, програв Ватерлоо через нежить. Українці, кажу, можуть програти свою культуру (відтак і незалежність) через лінгвістичну сверблячку. Чухраїнство небезпечне тим, що смішне.

Як же запобігти лихові?

Перш за все, необхідно нейтралізувати вчених монополістів-мовознавців. Оскільки ЛС у них у всіх у розгорнутій стадії, то ні переконати, ні перевчити їх (не кажучи про сплавити десь на Соловки) вже не можна, тому доведеться чекати, поки вони вимруть (хоч як на мене, то я цілком щиро зичу їм козацького здоров'я); а тим часом усвідомити, що ніякі вони не мовознавці, принаймні справжньої української мови не знають, а зайняті тим, що видають один одному дипломи та вовтузяться з тим перекладом російського есперанто (росперанто) на українське есперанто (усперанто), який самі ж називають українською літературною мовою. Зараз цим усперанто користується меншість українців, але небезпека його поширення дуже велика, бо вивчити його неважко, а прихованого вірусу сверблячки в ньому аж кишить.

По-друге, молодим неінфікованим і небайдужим до мови українцям необхідно усвідомити, що відбувається з реальною українською мовою. Чи існує вона як щось єдине й однозначне? Якщо існує, то де вона, як її побачити, почути, визначити й диференціювати від потвор? Чи жива вона ще, чи мертва, чи в анабіозі? Чи слід філософськи споглядати її подальшу стихійну долю, чи, як вищезгадані мовознавці, кинутись її рятувати? А якщо рятувати, то як?

Оце останнє питання підводить до по-третього.

По-третє, не рятувати мову. Єдине, чому справді можуть навчити наші мовознавці, це як не треба робити і чого не треба робити з мовою. Бо самі вони навчені тільки щось робити з нею. І хоч би що вони робили з нею, результат виявляється прикладом того, чого не треба робити.

З мовою НІЧОГО НЕ ТРЕБА РОБИТИ! На неї треба тільки молитися, як на Бога, благоговіти перед нею, як перед Життям, і вчитися в неї, як у Природи. Бо вона і є Бог, Життя й Природа. Будь-який піп і будь-який вчений миттєво й точно визначать, хто кого створив - Бог людину чи Людина бога. Але ніхто й ніколи не скаже, хто кого створив - людина мову чи мова людину. Бо це така ж природна пара, як яйце й курка.

Найвищий природний продукт найвищої природної системи - ЕТНОСУ - мова не підлягає інтелектуальному втручанню! Бо результат буде той же, що й після кожного "перетворення" природи. Страшне каліцтво, завдане нашій мові віками насильства, принижень і вдосконалень, відпаде, як струп, коли вона стане вільною - від чужомовного тиску та від рідних адміністраторів.

Тому найвищою людською мудрістю, доступною сьогодні вченому загалові, було б утриматись від реформ та навчитися спостерігати природні мовні процеси. А фонетику, граматику й словники нормувати лише в тому сенсі, в якому добрий фотограф фіксує знімок - точно, чітко, не дозволяючи собі вдаватися до ретуші.

***

Все ж таки, як погамувати ЛС? Бо несила склавши руки дивитися, що воріженьки виробляють із українською мовою!

Одному мотоциклістові дуже віяло в груди, й він надягнув кожушка так, щоб ґудзики застібалися на спині. От чи їхав, чи ні, - попав у ДТП. З міліцейського протоколу: "...ще дихав, але голова йому була скручена на 180 градусів. Коли голову повернули в правильному напрямку, перестав дихати..."

Отак сьогодні реанімують і нашу мову. З того, що вона тяжко травмована, аж ніяк не випливає, що треба знову скручувати їй в'язи, навіть якщо кільком десяткам добродіїв здається, що вони це роблять "у правильному напрямку".

Загляньте до історії будь-якої нині квітучої мови: золотий фонд її фонетики, природної граматики й лексики творився в ті часи, коли ще й писемності не було, не кажучи про письменних мовознавців. А далі поступово з'являлися люди, яким вистачало глузду поступово все те багатство впорядковувати, унормовувати, не ґвалтуючи його природу. Фіксували те, що давно й надійно стабілізувалося в мові, і доводили до відома письменної громадськості. Мовознавча еліта періодично збиралася й переглядала нормативні словники й правила, застаріле вилучала, нові й переконливі явища реєструвала. І менш за все схильні були ті люди змінювати правопис. Дійшло до такого, що навіть у наші вчені голови не вкладається: скажімо, франко- та англомовні народи давно вже (століттями!) практично не міняють своїх правописів, хоча їхні письмена лише віддалено нагадують їхню ж таки реальну мову. Дикуни, ге?

Українська мова сьогодні мало кому відома навіть на Вкраїні. Навіть щирим українцям. Ми ще дуже мало знаємо про можливості нашої мови в нинішньому світі - про її живучість, еволюційні параметри, гнучкість, придатність для різних рівнів спілкування та мислення. Мова багато втратила (відстала) в тих сферах, де вона була заборонена або витіснена. Їй тепер належить відновлювати (а правду кажучи створювати) неосяжну спеціальну термінологію в багатьох актуальних галузях науки, техніки, економіки і т. ін. Їй належить стати живим органом національного організму. Або штучним. Або імплантованим від якогось братнього чи спорідненого організму. Їй належить повернути собі природне звучання (ну не можна ж слухати, як співає наша естрада й говорить наше телебачення та радіо - це не мова, це "усперанто", і всі це чують!); але спершу те звучання треба знайти, почути серед руїни.

Знайти, відновити, створити, звикнути. Це все стихійні процеси, вони відбуваються завжди і всюди, а мовознавці й чиновники тільки думають, що якось цими процесами керують.

Я б офіційно дозволив усім і на всіх рівнях вільно користуватися будь-якими наявними правописами та словниками. По-перше, всі всіх чудово розумітимуть. По-друге, всі й так це роблять. По-третє, такий ліберальний режим найкраще сприятиме здоровому, природному становленню мови. Як у часи Ярослава Мудрого, чи Гедимінаса, чи Виговського. А через десять (чи може сто) років знайдуться розумні люди, які зуміють поступово те багатство впорядкувати - а скоріш, здається, воно впорядкується й без них. Он колишня каторжна праця вивчення статистики мовних явищ уже сьогодні нерідко зводиться до кількох секунд пошуку в Інтернеті - здається, наші мовознавці навіть не знають, як це робиться. А далі розвиток інформатики приведе до таких змін у структурі й функціях мови, що сьогоднішні мудреці тільки вухами кліпатимуть та очима розводитимуть. Якщо доживуть.

Коли ж уже ніякої терплячки від тої сверблячки, тоді, дорогий пане професоре, видайте ще один (або двадцять один) правопис і сорок два словники, але не як нормативні, а як альтернативні. На рівних правах з усіма іншими правописами й тезаурусами. Кілька десятків мільйонів людей за кілька десятків років складуть їм найкращу ціну. А школярі й студенти нехай відпочинуть від щоденної наруги.

Джерело: http://www.vesna.org.ua/txt/trylisv/ls.doc.

Найближчі відкриті тренінги Деревицького