Синдром «Homo postsoveticus» або як нас дурили

В міру просування проекту перебудови і змін у суспільстві зрушився центр ваги в системі засобів, що використовувалися в маніпуляції свідомістю радянської людини. Спочатку важливу роль грали книги. З приходом "гласності" закінчилася епоха самвидаву. Він виконав своє завдання, його книги перестали бути забороненими, вони були видані, але великого інтересу вже не викликали. Їхній художній рівень, загалом, був невисокий (сумніваюся, щоб велика частина шанувальників Солженіцина насправді змогла дочитати до кінця "Архіпелаг ГУЛАГ"; між іншим, на Заході абсолютно усі в інтелектуальних колах знають цю книгу, дуже люблять її пам’ятають, але не читають).

Масовими тиражами видавалася і "класична" антирадянська література з еміграції. Країна ще була такою, що читає і книги охоплювали велику частину "культурного прошарку". Преса, радіо і телебачення КПРС, поки що стояли осторонь – темп змін був дуже точно розрахований, і маска "генерального секретаря комуністичної партії" міцно сиділа на лиці Горбачова. Не можна було лякати радянську людину! Під кінець перебудови (з 1988 р.) вийшли на арену товсті часописи, а потім і газети. Це була вже завершальна стадія. Як тільки пройдено "точку неповернення" (серпень 1991 р.), потреба в антирадянській інтелігенції відпала, і видання газет та часописів було швидко згорнуто.

Зник і головний раніше засіб масових розваг та культурного дозвілля – кіно. Однак, масову аудиторію отримало телебачення – воно і стало головним каналом для поширення інформації.

Що є головним у повідомленнях, переданих телебаченням, а що є міфом, прикриттям – питання складне. Помітити контрабанду в контрабандиста-професіонала завжди важко. Пострадянська людина була на місці того новачка митника, якого поставили на мості. Йде чоловік, везе на возі оберемок трави. Митник поштрикав траву – немає нічого. Назавтра знову та ж історія. Немає нічого. І так щодня. Скінчилося стажування, і митник запитує цього пана: "Я знаю, що ви провозите якусь контрабанду, але не можу зрозуміти, що саме. Скажіть по-дружньому, я все одно сьогодні звідси їду". Чоловік, усміхнувшись сказав: "Віз".

Контрабанда телебачення за останні тринадцять років – ідеологічний динаміт, що руйнує старе культурне ядро суспільства і підриває гегемонії "колишнього режиму". Поки що конструктивної роботи зі створення якоїсь нової цілісної світоглядної основи, що консолідує людей у якесь справжнє (а не серіальне) суспільство, не спостерігається. Навряд чи до нього можливий перехід в близькому майбутньому – програма руйнації ще не закінчена. Більше того, встановилася динамічна рівновага між процесами духовної деструкції і відновлення. До речі, телебачення за необхідністю працює і на відновлення – у тій "траві" що воно везе на контрабандному возі, багато корисного. Але наразі ми поговоржемо про "фіру".

Вже починаючи з останньої стадії перебудови різко змінився тип повідомлень ЗМІ в порівнянні з радянським періодом. Відбулося майже моментальне їх переключення на тип інформаційного потоку мозаїчної культури. У повідомленнях перестали ставитися й обговорювати цілісні проблеми, поняття і теорії, у яких вони можуть бути осмислені. Виник тип повідомлень, що хаотизували й так деформоване мислення реципієнта. Вирішувалася проблема створення в суспільній свідомості переходу "порядок - хаос", ?можливо для того, що потім вчинити зворотній перехід до порядку через руйнацію?. На цьому етапі і не ставилося завдання "перевербувати" людей у нову віру, важливіше було поставити під сумнів усі цінності взагалі, спаплюжити всі священні для радянської людини символи і цим зняти психологічний захист проти маніпуляції.

Посилаючись на дані психофізіологів, філософ Ю. Волков пише: "Пропаганда теорії, проповідь навчання, роз'яснення концепції, доктрини сьогодні не в моді. Відповідні установки, ціннісні преваги, стереотипи поведінки формуються ненав'язливо, без супроводу рефлексії, а ніби під впливом точкового масажу. У вжитку видовища, театральна символіка, памфлетно-детективний жанр, піванекдот, фарс; ідеологія усе більше орієнтується на відео, телепередачу, музику, спів, вплив йде не на інтелект, а на підсвідомість".

Кінець перебудови був пов’язаний також із моментом зміни поколінь, причому зміни кардинальної – прийшло активне покоління людей, що не знали ні війни, ні тяжкого відбудовувального періоду. У суспільстві пануючу позицію зайняли люди, що усе життя були ситі. Виявилося, що це цілком інше суспільство, багатьох “простих” раніше речей воно не розуміє, і пояснювати їх треба зовсім новою мовою. У цих умовах "відмова" ідеологічної машини КПРС при віражі верхівки відбулася моментально, із розірванням безперервності – навіть до кадрового чищення редакцій. Консерватори не були готові до опору і не використовували навіть тих поодиноких можливостей для суспільного діалогу, що були. Навпаки, персонал ЗМІ виявився на подив добре підготованим для застосування технологій маніпуляції. Цьому, напевне, сприяли завчасні зусилля з виходом у світ в СРСР вже в 70-х роках великої серії книг, що були по суті навчальними посібниками з маніпуляції свідомістю (із назвами типу "Техніка дезінформації й обману", "Психологічна війна", "Маніпулятори свідомістю" і т.п.). У передмовах вони рекомендувалися як книги, що викривають методи буржуазної пропаганди, але загалом це були досить детальні описи цих методів (таких описів для викриття не було потрібно). Зате практично не було літератури, присвяченої захисту від цих методів. Загалом, персонал, що володіє методами маніпуляції, в СРСР був, і в роки перебудови він зміг нарешті застосувати свої знання й уміння сповна.

У ході поглиблення конфлікту в країні вони як особлива соціальна група також розкололися, хоча і не в тій пропорції, що інша частина суспільства. Після досить жорсткого кадрового очищення корпус журналістів, загалом, є цілком однорідною групою, що суворо дотримується "партійної" дисципліни. Ті журналісти, що знаходяться в опозиції до режиму реформаторів, практично викинуті на маргінез. У цивілізованому суспільстві соціальні зсуви породжують розколи досить неглибокі, так, що зберігається можливість діалогу і поступок. В ідеократичному суспільстві розкол призводить до виникнення двох тоталітарно мислячих груп, що просто ігнорують існування супротивника і не допускають його існування.

Конфлікт набуває майже релігійного і "расового" характеру”. В СРСР було задекларовано навіть виникнення нового етносу ("нові росіяни"). Звідси «аномальна» жорстокість переможців, якої в принципі було неможливо очікувати від придушеного «совка». Це відобразилося на діяльності ЗМІ й особливо телебачення. Певно тому, що, на відміну від друкованої продукції, воно летюче, як ефір. На сьогоднішній день ні рядовой телеглядач, ні організації опозиції не в змозі зафіксувати продукт телебачення і пред'явити його для суду і навіть для дебатів. Дотепер телебачення як відправник повідомлень практично не обмежене ніякими нормами і цілком невразливе до невдоволення адресатів.

Питання про те, яку pоль грає телебачення у сприйнятті світу, у формуванні людини, а, отже, суспільства, стало одним із найважливіших питань в сучасній Україні. Але відкритого діалолгу на цю тему немає. Найяскравіше з-посеред пострадянських країн, на мою думку, пертрубації і трансформації ціннісних орієнтирів відбулися в Росії. Тому для кращого висвітлення даної теми, я розглядатиму перехідний період нашого східного сусіда.

У pозгар війни в Чечні в 1995 р., коли телебачення викликало лють багатьох людей, оглядач НТВ Є. Кисельов сказав: "Не страчуєте гінця, він пpиносить вам ту звістку, яка є". І одразу виникли сумніви. Чи посланець телебачення, чи щось інше? Чи справжні повідомлення, нам пpиносить цей "гонець" – чи він їх фабpикує на свій розсуд? Чи отримує він пpи цьому якусь владу над нами, непомітно позбавляючи певних видів свободи – маніпулюючи нами, чи телебачення дійсно нейтpальне?

*

1. Поглянемо на цю проблему з точки зору теоретика радянської доби. Телебачення точно освоїло маніпулятивную семантику і риторику – мову, стиль, естетику, темп і побудови програм. Воно постійно і послідовно скорочувало час, а потім майже зовсім ліквідувало пізнавальні, розважливі і відновлюючі здоровий глузд людей передачі. Телебачення почало практикувати незрозумілі, часом такі, які здаються божевільними заставки (кубики, око, шестерні, падаючі клоуни, діди морози, що б’ються і т.д.). Цілісність передач стала розриватися рекламою, так що навіть художні твори втратили свою силу, що відновлює свідомість, (важливі в радянському телебаченні передачі спектаклів драматичних театрів узагалі зникли). В цілому телебачення взяло на себе роль сили, що підриває спроможність людей до раціонального логічного мислення. Ефір заповнили астрологи і провісники – у масштабах, цілком не відповідних реальному поширенню цих марновірств у суспільстві початку 90-х років. Телебачення впроваджувало цю культуру в масову свідомість.

Програми новин нагнітають знервованість, а програми на історичні теми в основному мають на меті руйнацію образу минулого, проявляючи при цьому разючу безтактовність і поганий смак. Саме знущання над елементарним смаком і простими шкільними знаннями стало особливою програмою по руйнації “радянського культурного ядра”. Примітивні і вульгарні дрібні провокації, імітації сенсаційних відкриттів і "розслідувань": наприклад, журналіст, провалюючись у снігу, йде вночі до місця, де, "як стало відомо НТВ", якісь терористи закопали торбу з радіоактивними речовинами. Так, торба є. Жовта. Запихають в неї якийсь прилад, стрілка відхиляється. Який примітивний спектакль. Як шкода щирої, глибоко чесної людини, що вірить цій виставі – просто тому, що в неї в голові не вкладається думка про те, що ці люди можуть так підло брехати, що їм потрібен рейтинг або, що у них, як і в ремісників можуть бути якісь замовлення. Виконуючи завдання постійної дестабілізації суспільної свідомості, телеведучі, швидше за все, вже і самі не помічають, які неприпустимі речі говорять – відбувся відрив телебачення від повсякденної культури.

Тема руйнації і загибелі стала головною на телебаченні. Ні pозстpіл Дома Совєтов, ні театральний вибух президентського палацу в Грозному 1995-го, ні зрештою, трагедія 11 вересня, не були б потрібні, якби вони не могли бути показані телекомпаніями усього світу. Всі ці акції були старанно підготованими сценами, зміст яких – саме тpансляція в кожний дім. Пануюча меншість створює "суспільство спектаклю", яке знімає усі психологічні захисні рефлекси.

*

2. Вже на початку 90-х телебачення відкинуло елементарні норми фахової етики і стало "створювати реальність", грубо фальсифікуючи факти. Ось типовий випадок. 22 червня 1992 р. біля Останкіно зібралося десь зо дві тисячі людей, відділені від телецентру 10 - тисячним кордоном ОМОНівців, собак, вантажівок. Переглядаючи запис цієї події в інтерпретації телевізійників, ми звернули увагу на те, що оператори вибирали з юрби особливо колоритних і непривабливих осіб, які явно не відображали загал. Юрба, що зрідка з’являлася в кадрі була абсолютно спокійна. Показуючи вирвані моменти (обличчя) телебачення перекручує подію, надає невластивого ій значення, дезінформує суспільство, і має за мету не умиротворення, а розкол.

А як робилися телерепортажі про Чечню – і в 1995-1996 рр., та й сьогодні, зрештою? От стежина уздовж зруйнованого будинку, далеко від бою. По цій стежці біжать якісь люди, за ними біжить камера. Вона смикається, люди випадають із кадру, збивається фокус. Усе так, ніби оператор, страшенно хвилюючись, під вогнем знімає реальність. Створюється потужний ефект присутності, ми наче перебуваємо в цій страшній дійсності Чечні. Але це трюк, що повинен імітувати реальність! Описаний у всіх підручниках телереклами і телерепортажу. Камера смикалася і збивалася з фокусу тільки для того, щоб створити ілюзію бойової обстановки. Це дешевий прийом телерепортера, що маніпулює свідомістю глядача – reality show. На Заході (та й у нас теж) його постійно застосовують у поліцейських роликах, щоб імітувати сфабриковану заднім числом зйомку затримання бандитів або дорожньої катастрофи. При цьому глядача і не обманюють, ніби це натурна зйомка, але сильний емоційний вплив від ілюзії достовірності досягається.

Новою ефективною зброєю, винайденою психологами є поєднання pеклами з "об'єктивним" телеpепоpтажем. Пpоти обох цих речей окремо свідомість може встояти, але вона беззахисна пpоти їхньої комбінації. Тому існує такий pізкий водоpозділ між радянським телебаченням, яке відкидало цей винахід культуpологів, і демокpатичним телебаченням, яке взяло його на оззброєння. І цей вплив такий, що ті сили, які контpолюють телебачення, можуть не пpосто маніпулювати свідомістю величезної аудиторії, але і на деякий час руйнувати її, "відключати". Телебачення стало не тільки зловживати рекламою для "роздрібнення" будь-якої суттєвої інформації, але і надало екран для реклами гранично агресивної та ідеологізованої. Частина її містила радикальний політичний зміст, використовуючи образи і символи радянського минулого, інша частина руйнувала загальнокультурні символи. І вся реклама в цілому стала агресивним впровадженням у свідомість цінностей егоїзму і споживання. Не дай собі засохнути!

*

3. У СРСР в ході "демократичної революції" телебачення було використане для атаки на всі можливі табу і заборони – як інструмент "руйнації культурного ядра" радянського суспільства. Після досягнення першої політичної цілі телебачення, проте, не припинило ударів по суспільній моралі. Перед ним стоїть ще більш значима і тривала робота: забезпечити реформаторам "культурну гегемонію", що необхідна їм для легітимізації нового соціального порядку. Оскільки ніякої привабливої ідеології в них немає, їм доводиться звертатися до темних сторін підсвідомості і посилювати розбещення глядача – щоб він уже не міг відірватися від годуючого його маніпулятивними повідомленнями, телебачення. Так торговець наркотиками встановлює свій контроль серед підлітків “спальних районів”.

Мені можуть закинути запитання, а хто заставляє людину дивитися телевізор? Якщо людям не подобаються аморальні передачі, вони можуть закрити очі і затулити вуха... Але тут очевидним є те, що люди не можуть обійтися без інформації і змушені тримати очі відкритими. При тій убогості інформаційного раціону, що встановило телебачення, його політика стала різновидом відомого катування – давати глоднову в’язневі оселедець, а потім горня води із сечею. Не подобається – не пий.

Той факт, що на телебаченні працюють аж ніяк не дурні, а виховані та інтелігентні люди, прямо вказує на цілеспрямований і навмисний характер передач, які руйнують повсякденні норми моральності. Хто такі керівники телекомпаній? Здебільшого – це заможні люди, які до безтями люблять своїх дітей і дбають про майбутнє своєї сім’ї. Чому ж вони відкрили ефір для поpногpафії, пpимітивних фільмів жахів? Тому що вирішили розтоптати "радянські стереотитпи". Для цього треба запхати у духовне лайно (а як інакше може протрактувати це простий “совок”, який не може правильно оцінювати нові програми) половину населення, особливо молодь. А оскільки усе здоpове в людині пpоти цього пpотестує, телевізійникам необхідна така свобода, коли ніхто не має пpава підійти до телебачення з етичними нормами.

*

4. Одним із фундаментальних культурних табу, яке планомірно руйнувалося телебаченням, є заборона показу таїнства смерті поза встановленим моральними нормами ритуалу. Осмислення смерті – одна з найважчих проблем людського буття. Протягом життя видовище смерті дається людині малими, ніби відміряними порціями, і це завжди потрясіння. За тисячоліття культура вплела "порції смерті" у таку щільну тканину норм і процедур, що потрясіння від видовища смерті не руйнують, а зміцнюють людину. Телебачення ж вводить смерть в будинок кожної сім'ї поза всякими нормами, у величезних кількостях і в найнепривабливішому вигляді. З ранку до вечора на нас напускають потік образів смерті – катастрофи, похорони, убивства, морги. І нормальна людина занурюється в стан безупинного шоку.

Саме "репортаж із моргу" зняв один журналіст. Чи є тут злочин проти моралі? Так, є. Тому що він знімав такі речі, які проста людина бачити не повинна. Розумію, що це жорстоко, але пропоную таким журналістам уявити собі, що в них померла дорога людина, а хтось із ТБ прийшов з камерою в морг і зазняв на відео усе те, що патологоанатоми роблять із тілом цієї людини. Зазняв, а потім показав усьому світові. Якщо хтось скаже, що на нього це не подіяло б, тоді він – вилупок роду людського. Pепоpтеpи НТВ п'ять днів підpяд позували пеpед тілом убитого в Грозному солдата російської армії, показували на нього пальцем і кpитикували Гpачова за те, що той не забиpає у Дудаєва тіло. Всі роздуми про помилки командування, бездарності міністра і т.д. на цьому фоні були несуттєві, “червоною канвою” став показ цього трупа, перетворення його в реквізит – жахливе насильство над совістю. Як варто розуміти цілі організації, співробітники якої п'ять днів показують країні (і, можливо, батькам загиблого) тіло мертвого солдата? Хто дозволив виставити небіжчика, не омитого, не одягненого, без труни, на огляд мільйонів? Обурення репортерів ворожістю військових росіян у Чечні було награним, тому, що ця їхня нормальна реакція передбачена підручником. Як має реагувати солдат, який подумки готовий до смерті, коли бачить людину з відеокамерою і жуйкою в роті? Як по-мистецьки цей тип покаже його знівечене тіло?

Чи змінилася ситуація з тих пір? Майже анітрішки. Декілька років тому був репортаж про лабораторію госпіталю, у якій проводять ідентифікацію неопізнаних тіл загиблих у Чечні військових. Ми бачимо фотографії молодих людей крупним планом – так, що їх не можуть не впізнати родичі. А потім – кадри зі стоячими на полиці черепами. Черепами загиблих синів та братів телеглядачів. Далі в кадрі – людська печінка, яка лежить біля мікроскопа. Що повинні подумати близькі тих, хто загинув у Чечні? Може, це печінка рідної їм людини? Потім – кадр із напівспаленим трупом. У цілому – неприпустиме з погляду культурних норм "введення моргу в життя", яке викликає шок у нормальної людини. Все це – для того, щоб під захистом цього шоку подати політичну ідею про непотрібність війни в Чечні. Мета, звичайно,– хороша. Але чи виправдовує вона засоби?

*

5. У своїй ідеологічній роботі телебачення використовує заборонені, руйнівні для свідомості технічні прийоми. Наприклад, до інформації про парламентські партії підверстується відеоряд із зображенням нацистів, Гітлера і т.п. – відомий і неприпустимий у мирний час прийом психологічної війни. С. Доренко, показуючи портрети своїх політичних супротивників (утім, можливо, у нього і немає політичних супротивників, він працює як професіонал), маніпулює з їхніми образами – замінює реальних осіб образами черепів і т.п. У будь-якій правовій державі в законах про телебачення є норма недоторканності особистого образу. Вона називає подібні маніпуляції злочином проти особистості. Швидше за все, Доренко інформований про це, але користується безкарністю, наданою йому політичним режимом. Така вже демократія по-російськи...

Давно стало відомо, а дослідженнями під час війни в Перській затоці було чітко доведено, що відеоряд, який показує наслідки війни робить дуже сильний вплив на підсвідомість, що націлює суспільну думку проти сторони, яка вчинила акт руйнації. Це – не залежить від свідомого ставлення до мети війни. Тому, наприклад, телебачення США під час війни в Затоці показувало тільки ті фази дій, у яких був відсутнім образ їхніх наслідків. Жодного кадру з видом руйнацій в Іраку! До телебачення, що стало центром комунікацій, люди по інерції ставилися як до форуму, на якому можна буде почути різні думки. Насправді суспільство в особі телебачення має центр програмування думок, тоталітарність якого лише трохи замаскована демонстрацією боротьби різних угруповань існуючого політичного режиму.

Використовуючи всі засоби маніпулятивної риторики (роздрібнення, терміновість, сенсаційність), телебачення створило практично тоталітарний фільтр, що позбавляє населення пострадянського простору мінімально необхідної інформації про реальність. Це позбавило величезну кількість людей останньої можливості свідомого волевиявлення і ставлення до майбутнього. Така ситуація, нажаль, спостерігається у всіх республіках колишнього СРСР.

Замість передачі збалансованої інформації про реальні події й подання всього спектра думок, зусилля телебачення спрямовані на формування суспільної думки, із неприпустимим рівнем маніпуляції. От лише деякі теми:

– У ході війни в Боснії й агресії НАТО проти Югославії в 1999 р. пострадянське телебачення зайняли відверто антисербську позицію. Орієнтація на Захід – справа особистого вибору, але навіть західне телебачення не допускало такої упередженості.

– Настільки ж відвертою була, починаючи з 1990 р., антиіракська позиція головних телеканалів. При цьому мова зовсім не йде про симпатії чи антипатії до Саддама Хусейна, проблема фундаментальна. В усьому світі йдуть дебати про війну в Іраку як вираження Нового світового порядку, як про важливий політичний і навіть культурний експеримент. Вперше після Другої світової війни велика людська спільнота (населення Іраку) використана в якості заручників для тиску на супротивника.

– Головні телеканали послужили прикриттям величезної афери нечесних банків по створенню фінансових пірамід. Тим самим вони стали співучасниками в пограбуванні десятків мільйонів людей. Заповнивши екран рекламою, що вводить у оману, ці телеканали в той же час не компенсували цю рекламу коментарями з попередженнями спеціалістів-економістів.

– Дуже іронічно подається тема бездомності, створюючи в суспільній свідомості помилковий образ бездомних як п'яниць або навіть романтиків, образ скоріше анекдотичний, ніж трагічний.

Всі ці якості телебачення характеризують його як інститут маніпуляції свідомістю, і проявилися вже наприкінці 80 - х років. Але за минуле десятиліття вони потрохи змінювалися на краще. Пострадянське телебачення як перехідна форма від «рупору правлячої династії чи клану» до якісної журналістики правової держави, мусило пройти шлях ламання стереотипів «совка», але цей злам не міг відбуватися безболісно. Ціле покоління людей, які формувалися «на межі ідеологій» приречене на зневіру і «стадну свідомість». Однак постмодерне телебачення, яке прийшло на зміну посттоталітарному по-іншому трактується і має перед собою дещо інші цілі, хоча епоха постмодерну і посттоталітаризму на теренах колишнього Союзу по-суті сплелися докупи. Однак постмодерна сутність якісного телебачення – це тема для наступної статті.

Найближчі відкриті тренінги Деревицького