Нескінченні перегони

Щодалі ми рухаємося шляхом прогресу, то складнішими стають процеси організації життя людини. Нуртуючі зміни загострюють потребу в лідерстві, бо саме особистості, здатні вести за собою інших, мають тенденцію бути ініціаторами нового, вказують напрям руху і організовують виконання програм. Відколи лідерство з політичної та військової сфер перейшло на економічну, відтоді вона стала найкращим ґрунтом для випробувань на справжні лідерські якості. Через те політики активно цікавляться менеджментом, і навпаки - багато прийомів з політичного арсеналу беруть на озброєння керівники великих фірм.

До речі, Сократ серед своїх численних філософських перлин залишив нам цікаву дискусію про риси лідера і, на перший погляд, малозрозумілу логіку виборців. Приблизно вона звучала так. Одного разу він побачив Нікомачідеса, котрий повертався з виборів.

– Кого обрали генералом? – запитав філософ.

– Хіба це афіняни! – відповів той. – Вони не обрали мене, того, хто здійснив таку тяжку роботу, коли був покликаний командувати полком, хто дістав поранення в боях. – Він показав Сократу шрами. – Вони вибрали Антісенеса, котрий ніколи не був у війську і знає лише, як робити гроші.

– То, може, це є найкращою рекомендацією, бо він здатен задовольняти людські потреби.

– Чому так? - заперечив Нікомачідес. - Багато торговців можуть робити гроші, але ж не йдуть у генерали.

– Але, - відповів Сократ, - Антісенес прагнув перемоги. А це добра риса для генерала. Колись він керував хором і також завжди перемагав.

– Немає сумніву, - почав поступатися воїн, - проте тут відсутня аналогія між армією і хором.

– А ти бачиш, що хоча Антісенес нічого не знає про музику і диригування, проте показав себе здатним бути найкращим у цій сфері. Отже, якщо він виявиться таким же вправним у прийомах ведення війни, як в керуванні хором, то може бути переможцем. До того ж він зможе витратити гроші на перемогу в битві.

– Ти хочеш сказати, Сократе, що людина, котра перемагає з хором, переможе і з армією.

– Я маю на увазі, що коли людина контролює ситуацію в одній сфері, якщо точно знає чого хоче, то вона здатна контролювати всюди - і державою, і хором, і армією.

– Справді, Сократе, я ніколи не сподівався почути від тебе, що добрий бізнесмен може бути добрим генералом.

Тоді Сократ виокремив шість основних, на його погляд, функцій майстерності керівника:

• вибрати правильну, тобто підходящу людину для роботи;
• здобути добру волю тих, ким він збирається керувати;
• привернути на свій бік союзників і помічників;
• карати поганих і нагороджувати достойних;
• підтримувати здобутки і досягнення;
• самому працювати напружено.

– Але все це притаманне нам обом, - заявив Нікомачідес. - А от уміння битися - ні. Як же здібності бізнесмена можуть допомогти у бою?

– Це може виявитися якраз дуже корисним. Добрий бізнесмен завжди думає про прибутки і втрати. Він не піде в бій, якщо не буде повністю переконаний у перемозі, а отже, уникне безглуздого кровопролиття. Якщо ж відчуватиме, що сила на його боці, то швидко вступить у бій і здобуде перемогу.

Сократів ланцюг аргументів актуальний і сьогодні. Згідно з його вченням, люди йдуть за лідером, коли він має достатньо переконливих знань і вони доцільні саме в певний момент, якщо він володіє ситуацією і знає, що робити. Це було добре відомо афінянам. Більше того, в цьому місті, як і в багатьох країнах Європи протягом XX століття, люди торгові, бізнесмени перебували у нижчому соціальному прошарку. Молоді афіняни прагнули політичної та військової кар'єри, але не тяжіли до торгівлі. Звичайно, розміри комерції до індустріальної революції були мізерними, а тому розмах для лідерства у цій сфері був обмеженим.

Часи змінилися, і нині виконавчий тип лідера привертає до себе найпильнішу увагу мас. Наприклад, під час парламентських виборів 2001 року в Італії перемогу здобули не представники лівих сил, котрі наголошували на бідах, обіцяли поліпшити життя народу, а прихильники людини підприємливої, активної, самодостатньої та успішної в бізнесі - медіа магната Сільвіо Берлусконі.

А тепер простежимо за тим, як змінювалися вимоги до лідера в різні періоди людської історії.

Ще коли цивілізація базувалася на селянському укладі, доступ до влади, як правило, залежав від походження, а не від власних досягнень. Монарх мусив опанувати деяким набором практичних навичок - здатністю вести воїнів у бій, хитро нацьковувати своїх баронів один проти одного, організувати вигідний шлюб для себе чи своїх дітей та родичів. Такі поняття, як письменність або абстрактне мислення, не вимагалися. До того ж можновладець, як правило, був вільним у використанні своїх повноважень для задоволення примх, навіть ексцентричних. Ніяка конституція не обмежувала його свободи у виборі методів правління, законодавча влада, якщо й існувала, підпорядковувалась тільки йому, а громадська думка по суті була нічого не варта. Коли виникала потреба щось затвердити, то для цього достатньо було лише зібрати невеликий гурт знаті, лордів і міністрів. І володар, здатний організувати собі таку підтримку, вважався могутнім.

В індустріальному суспільстві лідер мусить вирішувати набагато більше питань і з ширшого кола проблем. Тепер виникає потреба спиратися на громадську думку, а отже, маніпулювати засобами масової інформації, вміти керувати макроекономічни-ми процесами. Усі важливі рішення мусять пройти через низку організацій і відомств, химерний взаємозв'язок яких він повинен розуміти в усіх тонкощах, цебто знати, як узгоджувати задумане, аби рішення набуло чинності. Отже, від лідера вимагається високий рівень освіти, здатність до абстрактного мислення. Замість невеликої групи губернаторів чи міністрів він має дурити велику кількість еліт і суб-еліт. Окрім того, його влада - навіть якщо він є тоталітарним диктатором - обмежена, принаймні номінальне він змушений зважати на конституцію, правовий прецедент, вимоги політичної партії й силу громадської думки.

За таких разючих змін зрозуміло, що найсильніший лідер минулого розгубився б у реаліях сьогодення. У третьому тисячолітті Сталін чи де Голль так само недоречні, як Рюриковичі у президентській адміністрації сучасної Росії. І тільки завдяки тому, що ми завше плекаємо надію на появу на політичній арені сильних особистостей, героїв, то й надалі всіляко прикрашаємо і перебільшуємо заслуги історичних постатей минулого. Часом ми прагнемо возвеличити, прирівняти до їхньої гіперболізованої величини звичайних людей, наділяючи рисами, яких вони насправді не мають. Але це ностальгія за минулим і не більше. Або, можна сказати, це нагальна потреба в лідерстві, яку відчуває кожен народ.

То які ж вони є, ті самі чесноти, що викликають повагу і бажання наслідувати, слухатися, виконувати вказівки і що не дають спокою багатьом шукачам влади?

Ще Ксенофонт, говорячи про ідеального лідера, перелічував такі риси, як стриманість або тверезість, справедливість, кмітливість або проникливість, раціоналізм, сміливість, великодушність, щедрість, уважність. Ці риси не втратили своєї ваги й досі, бо людина, хоч і здобуває нині більш універсальну освіту, живе в розвиненому суспільстві, все ж почуття її майже не зазнали змін.

Арістотель скоротив цей перелік чеснот до чотирьох: справедливість, стриманість, розсудливість, сила духу.

Письменник епохи Ренесансу Томас Еліот, котрий мав за плечима дипломатичну кар'єру і власний досвід лідерства, найважливішою рисою вважав справедливість. У своїй книзі "The Governor" (1555) він також підкреслював, що лідер повинен мати гострий, проникливий розум, дар передбачення, бути винахідливим, обачним і обережним, ретельним і старанним, розважливим і залишати за собою право діяти вільно.

Якщо порівнювати лідерську майстерність, якій віддають перевагу на Заході і на Сході, то вона також відрізняється. Приміром, греки завше додержувались думки, що своїх послідовників і прихильників треба переконувати словами, промовами, аргументами, а не мовчанням. Звісно, вони не відкидали уміння вислуховувати, бо, мовляв, той не зможе добре говорити, хто не навчився мовчати, як ніхто не навчиться керувати, якщо не навчився слухатися. Отже, лідер мав добре володіти словом, аби "жбурляти" цей смолоскип у маси і змушувати рухатися у потрібному напрямі. Тобто бути оратором і слухачем.

Східні народи додержувались інакших традицій. Китайський філософ V-IV ст. до н. е. Лаоцзи, навпаки, повчав, що справжній мудрець, у його розумінні лідер, практикує служіння і мовчання. Він здійснює вчинки без наміру контролювати, живе, не думаючи про власне збагачення, віддає без наміру повернути, тому що не вимагає кредиту для себе - він його дає. Ця думка є квінтесенцією його філософії. На думку Лаоцзи, мудрість полягає в тому, щоб поставити себе на задній план, але насправді залишатися попереду. Він проводить аналогію з водою, як символом суспільства. Чому моря і океани великі? Тому що ріки стікають у долини, вода, опускаючись дедалі нижче, набуває дедалі більшої могутності. Так і лідер, котрий служить народу, опускаючись нижче - возвеличується більше. До того ж вода самоочищається, коли її збирається велика кількість. Отже, заслуга не в тому, щоб возвеличуватися, а в тому, щоб стояти нижче, при цьому вдосконалюватися. Ось вона - справжня велич духу! Пригадайте Ісусове омивання ніг, стаючи перед учнями на коліна. І, щоб вести людей за собою, лідеру треба менше говорити, не випинати своїх достоїнств. Бо той, хто зверху - піна на воді, він не несе ноші і не відчуває тягаря. (Дао Дзцзин. Путь добродетели: Древнекитайская философия. - М., 1972. - Т. 1. - Главы 2, 13, 17, 33, 38, 46, 49, 81).

Усе, що під небесами, хоче керівництва справжнього мудреця. Того, хто не насолоджується владою. Мудрість не дає змоги йому вступати в змагання, він і без них попереду. Лаоцзи вважає, що лідер тоді найкращий, коли піддані не помічають його існування, не дуже хороший - коли люди хвалять його уряд, ще гірший - коли народ перебуває у страху, і найгірший той, кого зневажають. Отже, він втратив повагу до людей, а вони, в свою чергу, до нього. Хороший лідер, коли всі його завдання виконані, коли його особиста функція завершена, а народ думає при цьому: "Ми зробили це самі". Лао наголошував, що немає поганих народів, є погані керівники. Як ми часто кажемо, немає поганих студентів, є погані викладачі, немає поганих солдатів, є погані офіцери.

У наші часи ця філософія може видатися непридатною. Але це не завжди так. Звичайно, в дослівному розумінні мовчання нині не принесе тих наслідків, що були можливі в древньому Китаї. Але на переговорах, наприклад, японські лідери, котрі з молоком матері ввібрали кращі традиції мовчання, інстинктивно відчувають, як його використовувати. Вони мовчать часом довго, навіть дуже довго. Тоді як не японець незграбно намагається заповнити паузу якимись доброзичливими жартами чи чимось на зразок цього, японець мовчатиме. Чим більше говорить співрозмовник, тим тихіше поводить себе японець. І лише коли все сказано, хвилиною пізніше він починає реагувати. На запитання про такий стиль спілкування вони відповідають, що хочуть не пропустити жодної висловленої думки, жодного слова із сказаного.

Помічено, що американці можуть витримати мовчанку під час бізнес-зустрічі до 12-15 секунд. Японець - мінімум у чотири рази довше.

Таке відбувається і під час нарад з підлеглими. Якщо західний керівник, зібравши колектив, може сварити людей, кричати, то японський бос, імовірно, використає мовчанку. Він відкриє нараду словами, наприклад: "Які фінансові проблеми у нас є?" Слухатиме відповідь аж до судом і коли вона завершиться, триматиме мовчанку, що нагадуватиме генеровану відповідь. Вони навіть фразу придумали, яка перекладається - "самурай не має другого слова". Таке мовчання використовується не для залякування. Цей час потрібен для того, щоб добитися вирішення проблеми і вироблення стратегії.

Ще одна риса, якою, на погляд Лаоцзи, має бути наділений лідер - покірність. Але не в розумінні покірності, яку можна трактувати, як сумнів висловлювати свою думку чи невпевненість у правильності вибраного шляху. Покірність філософ розглядав як стриманість. Ведучий працює з групою і з окремими індивідами, наче тесля обробляє дерево. Він стриманий і скромний зі своїм матеріалом, він знає, як діяти.

Лаоцзи відхиляв також потребу радитися, бо це показувало б, що лідера загризають сумніви. Навіть виявляти перед підлеглими намір порадитися - не варто, бо тоді, вважав філософ, навіть звичайний майстровий стає радником. Багато рук - добре, але голова лише одна.

Сьогоднішній світ неохоче переймається такими рисами, як лагідність, покірність, їх сприймають за зговірливість, слабкодухість. Не може лідер, котрий має у своєму колективі людей вище середнього рівня, впевнених у собі, тобто тих, кого називають сильними особистостями, практикувати сором'язливість, покірність, перебування на другому плані в прямому розумінні цих понять.

Якщо вірити лаоцзистам, то оскільки в природі немає ні величного, ні нікчемного статусу, то і в людському суспільстві цього не повинно бути. Лідер завжди мусить стати на одну ногу з іншими, сподіватися лише на свої знання і збереження при цьому поваги до себе. Однак на ділі, як завжди, ці красиві ідеї не знаходять підтримки. Ми бачимо, як, скажімо, ті ж японські менеджери намагаються носити таку саму уніформу, як і робітники, їсти ту саму їжу, але ніхто не побачить їх за виконанням сервісних функцій, за замітанням підлоги на фабриці чи прибиранням місць загального користування.

Західне суспільство в розумінні лідерства помітно контрастує зі східним. Тут особистість передовсім. До того ж яскраво виражена. Якось з цього приводу дуже влучно висловився У. Черчілль, коли леді Віолет Бон-гам-Картер осуджувала його за надмірну гордість: "Я визнаю, що я черв'як, але все-таки такий, що світиться".

Спробу розірвати класичні та біблейські традиції лідерства зробив Нікколо Макіавеллі. Сучасники розглядали його як апологета тиранії, котрий проповідував жорстокі й підступні методи поневолення вільних людей, бо за його філософією "людина повинна або бути доглянутою, або повністю знищеною". Однак значно пізніше Регель називав "Державця" Макіавеллі "великою і правдивою концепцією реального політичного генія з найвищою та найшляхетнішою метою".

Він не відхиляв християнство, а просто розглядав його як недоцільність у керуванні людьми. Керівник, вважав мислитель, має звільнити себе від стримування, хоча на самоті, він очевидно, шкодуватиме у зв'язку з необхідністю чинити певне зло. Макіавеллі висловлювався проти безглуздої жорстокості Нерона, але водночас вважав, що руки лідера повинні бути розв'язані, коли у нього є мета і прагнення її досягти. Необхідність, а не мораль, повинна бути єдиним гідом. З його цинічної точки зору, лідерам не обов'язково мати всі бажані чесноти, але треба вміти вдавати, що вони є.

Він також визначив риси, які, як гадав, найважливіші для людини, котра має владу або прагне її здобути: сила, воля, доблесть, високий дух, технічність (майстерність), дієвість і спритність.

За його твердженням, публічна і особиста моралі можуть бути різними, і їх слід тримати окремо. Він пропагував мораль подвійного зразка - для правителя і для окремого громадянина. Про правителя, говорив він, судять по тому, наскільки успішно він тримає в руках і зміцнює свою владу, а про громадянина - наскільки його поведінка сприяє здоров'ю соціальної групи. Макіавеллі ставав на захист хитрості й підступності як необхідних лідеру рис. Рекомендував не цуратися артистичних методів у політичному житті, що знайшло своїх послідовників, зокрема, в Англії. Між іншим, колишній президент США Рональд Рейган на запитання журналістів про те, чи знадобився йому як президенту набутий ним акторський досвід та вміння, відповів: "У мене були такі ситуації в офісі, що я думав - як би я зміг з цим впоратися, якби не був актором?"

Хоча твори Макіавеллі написані італійською мовою, серед його шанувальників були Томас Кром-вель, Генрі VII і особливо королева Єлизавета. Остання багато в чому покладалася на фортуну, але її спритний розум завжди був у дії. Вона вигадувала заплутані сюжети, затягувала в нетрі інтриг та небезпек, вивчала людей зблизька і грала на їхніх емоціях так, наче вони були лише ключами у її партитурі. Вона зачаровувала королівською суворістю у поєднанні з жіночим докором. Яскравим прикладом можуть послужити її відносини з архієпископом Паркером. Якось, сказавши йому нелагідне слово, вона все-таки виждала його черги зустрічати її на мосту Ламбет і, щоб створити в оточуючих враження про добре ставлення до архієпископа, нашіптувала йому на вухо секрети, таким чином даючи кредит на подальшу службу. Єлизавету можна назвати однією з найздібніших учениць італійця Макіавеллі.

Томас Кромвель не погоджувався з автором "Державця" і вважав, що лідери, котрі вдаються до хитрощів і маніпуляцій, можуть досягти успіху на короткий час, але згодом за все поплатяться. "Підступність може тебе обманути, чесність - ніколи", - говорив він.

Залишивши для нащадків багато слушних відповідей і ще більше запитань, Макіавеллі зазначав, що всі цінності зазнають змін і людина повинна жити у злагоді з часом. "Держави так само гинуть, якщо їхні установи не змінюються відповідно до обставин". (Николло Макиавелли. Рассуждения о первой декаде Тита Ливия. - М., Мысль, 1997). А люди, на його думку, завжди хибують в одному - невмінні вчасно визначити межу сподівань.

Зрозуміло, як уже говорилося вище, що кожен час і форма влади потребує певного стилю лідерства. Наприклад, тенденція наслідувати лідера, який знає, що робити далі, чітко бачить мету і вміє визначати напрям, зростає у часи криз. А страх, загроза зовнішньої агресії чи економічного, екологічного колапсу робить людей ще більш уважними, більш слухняними і здатними до дисципліни.

Якщо говорити про політичну владу, то у наш час нею може оволодіти людина, котра зуміє виграти довіру у демократичних країнах - партійної, а у країнах "виборної монархії" - адміністративної "машини", а також підняти ентузіазм основної маси електорату до високого ступеня.

Кандидати в президенти багатьох держав Заходу, які є представниками певних політичних партій, не обов'язково вміють хвилювати уяву основної публіки, але вони володіють мистецтвом здобувати прихильників у своїй організації саме як лідери. Ці люди, як правило, програють, але члени партії не завжди бачать це. Бо, зрештою, опанована партійна "машина" може принести результат навіть тим, хто не володіє магнетичною силою. Щоправда, у цьому разі лідер навряд чи здобуде реальну силу. Інколи деякі лідери створювали свою власну "машину" - Наполеон III, Муссоліні, Гітлер є прикладами цього.

Але для справді успішних політиків більш типовим є використання уже існуючої і встановлення свого домінування в ній та використання її у своїх цілях. Вони самі собі надавали шанс, а він, як зазначав Цицерон, на стороні тих, хто спирається на практичний досвід.

Шанс також на стороні тих, хто ризикує - на що нездатна абсолютна більшість населення.

Досить промовистим є приклад приходу до влади у Великій Британії після вісімнадцятирічного правління консерваторів лідера лейбористської партії Бнтоні Блера. Наступник "залізної леді" Джон Мейджор, котрий, у свою чергу, привернув її увагу, виявивши непокору і заперечуючи їй у дискусіях, поступово втратив не лише лідерські якості, а й імідж партії. Хоча при консерваторах Англія процвітала, рівень безробіття знизився удвічі й сягнув найнижчої позначки серед європейських країн - 5,2 відсотка, все ж навіть найпалкіші тетчеристи почали уважно придивлятися до протилежного, нового, незбагненного попервах, молодого лейбориста, котрий діяв на політичній сцені рішуче і вміло. Без сумніву, він багатьом нагадував саму Маргарет Тетчер, коли вона говорила: "Я переконаний політик. У книгах пророків Старого Завіту не говориться, брати мої, я хочу консенсусу. Вони говорять - це моя віра і моє бачення. Це те, чому я пристрасно віддаюсь, і, якщо ви також вірите, ідіть за мною".

Негаразди початку 90-х у Великій Британії почали списуватися на невміле керівництво державою лідерів консерваторів. Зростання корупції в уряді й парламенті народ почав пов'язувати з приватизацією підприємств громадського сервісу. Поширення наркоманії й криміналу випливало, на їхню думку, з тривалого безробіття і популярності ідей швидкого збагачення. Зневіра у майбутнє охопила молодих. Домовласники нарікали на зарегульованість сервісу фінансового сектора. Скандал із "хворобою божевілля в корів" виник через послаблення контролю за харчовими продуктами і спадом інтересу до прибутків від сільського господарства. Хоча в цілому, нагадую, країна йшла попереду багатьох європейських держав.

Саме в цей момент лейбористську партію очолив Блер. Електорат консерваторів гойднувся. Ідеї молодого лідера про радикальні зміни в партії сприймалися з непідробним інтересом. І хоча побутував жарт, що любов до лейбористів завжди закінчується слізьми, те, що запроваджував Блер, свідчило, що у Великій Британії є новий лідер, потрібний саме у цей час.

Зміни в національних настроях були вправно використані. Стратегією стало перетягування традиційного консерваторського електорату на свій бік. Після ретельного опитування визначили потенційні сфери впливу. Насамперед освічені люди, професіонали, домовласники. Застарілі гасла і символи були замінені на підтримку тих цінностей і політики, які підходили посттетчерівській економіці. Зрештою, голосувати за лейбористів стало не лише респектабельно, а й модно.

Озброєний наказом партії не втратити п'яті вибори, Блер повністю трансформував її протягом 1994 -1996 років. Змін зазнали три елементи: політика, дисципліна і сам Блер.

Насамперед партія відкрито роз'єднала свої традиційні узи з профспілками, громадським сектором і "легкодухими" лібералами. Створювався імідж організації, яка виступає за зниження податкового тиску, не витрачає багато коштів, більш працьовита, ніж забезпечена, сувора до криміналу, а ще більше - до причин, які його породжують. Дотримуючись виданих Блером інструкцій, партія зняла вимоги щодо нової націоналізації промисловості, які містилися в старій програмі; старанно уникала звинувачень у зростанні публічних витрат. Профспілки, які стояли біля витоків лейбористського руху, втратили право голосу на партійних конференціях і при виборі кандидатів до парламенту. Найважливішим стало те, що ліквідована була четверта стаття програми, де проголошувалася доктрина громадської власності.

Сталися також зміни, які були неможливими при попередниках Блера - приватний офіс лідера встановив залізну дисципліну. Хто виступав проти модернізації партії чи вагався, негайно зміщався зі своїх постів. "Нові лейбористи", як тепер вони називалися, заморозили вибори в округах, де висувалися радикально ліві кандидати. Ті, хто хотів бути переобраним, але не мав змоги пристати до нової політики через певні обставини чи переконання, також втратили надію на підтримку.

Об'єднана всепоглинаючою ідеєю виграти вибори, партія стала виглядати більш професійною і дисциплінованою, ніж вона була протягом періоду після Другої світової війни.

Змінився імідж і самого Блера. Його походження уже давало всі підстави для створення "Нових лейбористів". Син консервативно настроєних батьків, учень Шотландської Першої публічної школи, постійний відвідувач церкви і сімейна людина, ніколи не брав участі в студентській політиці, у роботі місцевих органів чи профспілок, тобто нічого спільного з тим, що підтримували старі лейбористи. Не дивно, що під його керівництвом імідж партії змінювався на очах. Якщо 1994 року, за даними служби Геллапа, 53 відсотки виборців думали, що лейбористська партія - партія майбутнього, то уже через рік число їх становило 67 відсотків. Особисті якості та привабливість молодого лідера і його команди завоювали додатково ще 21 відсоток прихильників і становили 70 відсотків опитаних. 10 відсотків виборців з числа консервативно настроєних твердо вирішили перейти в інший табір.

Отже, трансформовані лейбористи мали такі основні здобутки - набагато більше виборців почали розглядати партію як прогресивну; новому лідеру і його команді надавалася велика підтримка.

Вперше на партію дивилися як на таку, що може керувати, а консерватори - уже ні.

Блискуча перемога Ентоні Блера у травні 1997-го підняла хвилю ентузіазму серед партій срціал-демократичного спрямування у всьому світі. Його досвід почали активно переймати. В Німеччині, Іспанії, Франції перемогли партії соціал-демократичного напрямку. Лідер ізраїльської партії праці "Авода" Ехуд Барак поїхав до Лондона і ретельно вивчав усі трансформації, що здійснили лейбористи. Повернувшись додому, він негайно взявся за партійну перебудову, але... сліпе наслідування нічого дати не може. Перша ж спроба скоротити непомірне великий апарат партії була зустрінута із добре організованим спротивом. Партійні чиновники намалювали на стінах і на підлозі підошви - всі як один покинули офіси. Як лідер Барак програв, проте вибори партія виграла, бо в масах нагромадився великий заряд протесту проти правлячої партії "Лікуд" та її діяльності.

На президентських виборах 2000 року в Чилі також переміг соціаліст Рікардо Лагос. Протягом останніх п'яти тижнів він провів таку ж ефективну кампанію, як і його колеги в інших країнах. Приголомшений успіхом свого основного опонента від правих сил у першому колі, Лагос терміново переглянув свою стратегію. Характерна інтелектуальна риторика була замінена на прості й прямі звернення до виборців. Оточивши себе групою молодих технократів, він додав кампанії конче необхідного духу сучасності. Нові члени його команди швидко відсторонилися від дуже конфронтаційних і суперечливих елементів програми соціалістів, включаючи пропозицію про законодавство, яке могло значно збільшити владу профспілок, тим самим ослабивши здатність Чилі конкурувати на міжнародному рівні і знижуючи потенціал її економічного зростання.

Отже, здатність ризикувати, стати політичним каскадером для сучасного лідера є дуже важливою рисою. Водночас риси, якими має бути наділений успішний політик у демократичному суспільстві, також залежать від певних обставин. Якщо у мирні роки схвалюється солідність та розсудливість, то у більш бурхливі - народ поціновує тих, хто вміє вражаюче говорити, нехай не завжди красномовно. Робесп'єр і Ленін не були красномовними, але чіткими, пристрасними, сміливими. Водночас пристрасть має були холодною, контрольованою, сприйнятливою і реальною. У бурхливі часи народ не потребує сили аргументів, розуміння безсторонніх фактів і навіть ні на йоту мудрості.

Щодо лідерів на економічній ниві, то, наприклад, в Америці найбільш популярний тип особистості лідера виконавчий, як вони називають - "ехеcutive". Це людина, котра швидко приймає рішення, швидко проникає в характери, із залізною волею. Він повинен мати вольове підборіддя, щільно стиснуті губи, звичку коротко і різко говорити. Від нього мусить віяти рівністю, довірою до підлеглих, і це ні в якому разі не може бути фікцією. Він поєднує якості видатного генерала і видатного дипломата: безжалісність у битві та водночас здатність до майстерної поступки у відносинах. Це, на думку американських психологів, потрібно, аби контролювати економічні організації.

Ми швидко рухаємося до нового витка цивілізації, але лідерські риси, що завше вважалися найактуальнішими і найбільше схвалювалися масами - рішучість і оптимізм, простота і освіченість. Проте це, либонь, вершечок айсберга.

Життя змушує державних мужів приймати дедалі більше рішень, деяких вони навіть бояться. Тримаючи в руках валізу з ядерною кнопкою, погоджуючись із зведенням нових атомних станцій, благословляючи проникнення у космічні глибини і клонування ... людини, вони справді пішли дуже далеко, беруться уже за "божественні" справи. А коли так, то й відповідальність зростає. Великі справи потребують відповідних людей, котрі служитимуть, а не вислужуватимуться. І лідерських чеснот нині називають дедалі більше.

Спробуймо лише коротко охарактеризувати їх. Це важливо для потенційних шукачів влади і для тих, на кого їхній вплив поширюватиметься.

• Характер. Шматок каменя. Кожна людина стверджуватиме, що вона чесна і цілісна. Але лише її вчинки є реальним індикатором характеру. За діями можна визначити, як лідер сприймає світ. Ніколи не варто відділяти його вчинки від характеру. Ні батьків, ні національність, ні місце і час народження людина не вибирає. Але вона вибирає характер. Шліфує, змінює, випробовує його. Саме характер допомагає досягати успіху або заважає це зробити.
• Харизма. Перше враження може все вирішити.
• Відданість справі. Цим відрізняються люди дії від мрійників. Кожен розуміє відданість по-своєму. Для марафонця це означає бігти додаткові десять миль, незважаючи на виснаження. Для солдата - підніматися на вершину, не знаючи, що чекає з іншого боку. Для боксера - зійти з рингу до того, як буде повалений в нокауті. Для місіонера - сказати "до побачення" власному комфорту і дбати про краще життя для інших. Для лідера - все разом. Тому що всі, кого він веде, залежать від нього.
• Спілкування. Не лише важливо, що говориться лідером, а так само суттєво, як говориться. Не можна вразити людей малозрозумілими словами і складними реченнями. Щоб встановити контакт, треба говорити просто. Наполеон Бонапарт колись твердив своїм секретарям: "Ясніше, ясніше, ясніше!" Говорячи, ніколи не слід забувати, що метою спілкування є дії.
• Компетентність. Здатність, яка ніколи не буває випадковою. Це завжди результат високих намірів, щирих зусиль, розумного напрямку, майстерного виконання. Компетентна людина робить муд рий вибір серед альтернатив. Вона знає, що станеться, може зробити так, щоб це сталося і здійснити задумане у відповідний момент.
• Мужність. Перша чеснота. "Без мужності все ніщо", - говорив Ромен Ролан. Мужність - це відсутність страху. Це означає кидати виклик, протистояти, вселяти в людей надію. Це означає не боятися вийти із комфортної зони. Мужність заразна. Коли постає смілива людина, в інших хребти виправляються.
• Проникливість. Мудрий лідер вірить лише в половину того, що чує. Проникливий знає, якій частині сказаного можна вірити.

• Фокусування або концентрація. Ефективний лідер витрачає приблизно 70 відсотків часу, зосереджуючись на тому, що робить добре, ніж на тому, що робить погано. Ніхто ж не буде обговорювати, що видатний скрипаль погано грає на трубі? Отже, потрібно зосереджуватися на кращому. Частину зусиль необхідно присвячувати новому - приблизно 25 відсотків. Це означає опановувати "нові території", бо якщо лідер не зростає - з ним покінчено. Звісно, ніхто не може забути про слабкі місця, їх потрібно звести до мінімуму. А для цього необхідно делегувати повноваження прибічникам, людям компетентним у тій чи іншій сфері. Щоб бути успішним, треба бачити пріоритети. Досвідчений дресирувальник, коли заходить у клітку до лева, завжди бере з собою табурет. Чому так? Це приборкує тварину краще за все, окрім хіба що пістолета з транквілізатором. Коли дресирувальник підносить до морди лева табурет, звір намагається зосередитися на чотирьох ніжках одразу. Це його паралізує. Розфокусовані центри працюють проти лідера.

• Щедрість. Ваша свіча не гасне, коли від неї запалюються інші. Все, що не віддане - втрачене.
• Ініціативність. Звісно, це пов'язано з ризиком, помилками. Але відсутність ініціативи насамперед означає нездатність бачити можливості. Отже, необхідно знайти джерело сумнівів, вагань, бо доки не буде руху зсередини, не буде й зовні. Хотіти - значить могти, говорять французи. Ініціатор не чекає, доки люди вмотивують його дії. Більше того, він відповідає за ініціювання контактів з послідовниками.
• Уміння слухати та навчатися в інших.
• Пристрасність. Одного разу до грецького філософа Сократа завітав такий собі поміркований юнак і сказав: "Великий Сократе, я прийшов до тебе за знаннями". Філософ повів молодика до моря, вони забрели у воду, і Сократ занурив голову нещасного на ЗО секунд. Потім, давши вхопити повітря, запитав, чого він хоче. "Знань!" - пролопотів юнак. Сократ знову опустив хлопцеву голову під воду, цього разу довше. Потім повторив запитання. "Повітря!" - вигукнув той.
  На що філософ відповів: "Добре. Якщо ти хочеш знань, як повітря, я дам їх тобі".
  Пристрасть робить неможливе можливим, вона нарощує силу волі. І це пояснює, чому пристрасні лідери настільки ефективні.
  
• Позитивне ставлення. Бути оптимістом, вміти бачити найкраще. Дуже багато людей зазнають поразки, коли їх розточує підозрілість, заздрість. В позитивному ставленні міститься внутрішня свобода, яка давала можливість людям виживати навіть у концентраційних таборах. Якщо нести за собою негативний багаж, то важко вести інших.
• Здатність вирішувати проблеми. Ця риса набувається з досвідом, з набитими шишками під час долання перешкод. Про неї більш детально йтиметься у подальших розділах.
• Уміння будувати стосунки. Це один із важливих інгредієнтів формули успіху. Розуміти людей, їхні поривання, сподівання, думки, допомагати і щиро любити з усіма вадами - це те, без чого лідер ніколи не здобуде поваги.
• Відповідальність. Лідер може відмовитись від усього, крім відповідальності.
• Надійність. Мудрі люди кажуть: ти не можеш дати того, чого в тебе немає. Якщо немає майстер ності, ти не поділишся нею з іншими, якщо немає надійності, поряд з тобою усі почуватимуться невпевнено. Ненадійний лідер небезпечний і для послідовників, і для самого себе. Не можна дозволяти беззахисності в собі заважати досягти реалізації власних можливостей.
• Самодисципліна. Перша людина, яку веде лідер - він сам. Ще Платон говорив: "Перша і найкраща перемога - перемогти себе".
• Бачення. Ти можеш вхопити тільки те, що бачиш. Щоб виробити бачення - нев'янучу рису лідера, треба бути добрим слухачем і чути принаймні кілька голосів. Внутрішній - про що мрієш, що хвилює твоє серце, у що віриш? Нещасний - де взяти натхнення для прекрасних ідей, чому такий низький статус, які зміни не терпиться зробити? Щасливий - ніхто не може здійснити великі справи сам. Окрім команди, мені потрібен наставник, який загострюватиме моє бачення! Голос згори: тільки Бог має справжнє бачення моїх можливостей, він може відкрити таємниці, що тривожать мене.
  Огляньтесь навколо, зазирніть у душу і пошукайте бачення. Майбутнє належить тим, хто відкриває можливості раніше, ніж вони стають очевидними іншим.
  
• Служіння. Якщо хтось справді хоче бути добрим лідером, він повинен прислухатися до таких порад: не треба володарювати над людьми, треба вислуховувати їх; не боротися за перевагу, а почати ризикувати заради людей; не шукати свій власний шлях, а служити іншим. Дехто говорить про служіння образно - повільно йти через натовп. Тобто звертати увагу на своїх прихильників, колег, простих людей, говорити з ними, зосереджуватись на кожній особистості, яку зустрічаєш, знати імена або поцікавитися цим. Часто це практикують державні діячі, щоб продемонструвати свою близькість до народу.

Трапляється, що лідери, маючи реальну владу, водночас відчувають її відсутність, їм не вдається "провести" жадане рішення через усі інституції. Лише бульдозерна сила і наполегливість навряд чи можуть прислужитися, коли протистоїть інша гілка влади, де бачимо таких же яскравих та спраглих до влади індивідів. Не розстрілювати ж парламент, як робив це колишній російський президент Б. Єльцин. Отже, дипломатичні риси, уміння переконувати, долати опір опонентів - наразі стають необхідними. Це щодо теорії рис, яка вельми популярна в країнах Заходу.

Колишня комуністична система, хоч і наголошувала на важливості кадрів, створювала вищі партійні та комсомольські школи для підготовки керівників, у тому числі й політиків, проте нагадувала Королівство Кривих Дзеркал, де істинні прагнення людини стати лідером замінювались номенклатурним призначенням, а все оригінальне стиралося, знищувалося, придушувалося. У пошані було прислужництво, здатність пристосовуватися до ситуації, хамелеонство. Це й не дивно. Лідерами ж були посередні люди, часто низької освіти. А в усі часи ніщо так не дратує посередність, як оригінальність. На жаль, у спадок нам дісталися здебільшого корисливі та підступні, не наділені особливим обдарованням люди, яким усі державні цінності глибоко байдужі. Змінивши чорні "Волги" на виблискуючі шестисоті "мерси", вони, хоч і вороги з прогресивними силами в минулому, тепер у дружній злагоді прямують до місць своєї служби. А ворожість - це по суті робочий контакт. І це так далеко від доцільного співвідношення політики і моралі. Тому нікого не повинно дивувати, що громадяни під час опитувань дають представникам влади нищівні оцінки, подібні до тих, що наводилися на початку підрозділу "Ніяких власних цінностей".

Найближчі відкриті тренінги Деревицького