Урок ПЕРЕпродажу авто від Еріх-Марія Ремарк
("Три товариши")

Через тиждень до нашого подвір'я несподівано заїхав на своєму форді булочник.

– А вийди-но, Роббі, – сказав Ленд, кинувши злісний погляд крізь вікно, – цей тістечковий женолюб, мабуть, хоче заявити нам якусь рекламацію.

Булочник був у похмурому настрої.

– Щось із машиною? – запитав я.

– Навпаки, – заперечив він, хитнувши головою. – Вона ходить прекрасно. Стала як нова.

– Безперечно, як нова, – ствердив я, поглядаючи на нього з дедалі більшим зацікавленням.

– Справа в тім, що... одним словом, мені потрібна інша машина. Більша... – Він озирнувся: – Здається, у вас був тоді кадилак?

Я одразу збагнув, що сталося. Чорнява, з якою він жив, таки прогризла йому голову!

– Еге, кадилак... – мрійно вимовив я, – треба вам було тоді хапати його! Це ж був екземпляр! Красунь! Пішов за сім тисяч марок. За півціни!

– Ну, так уже й за півціни...

– Кажу ж вам, що за півціни, – наполегливо повторив я, розмірковуючи, що тут можна вдіяти, а тоді сказав: Можна б попитати, може, якраз тому, хто її тоді купив, потрібні гроші. Тепер так буває... Одну хвилиночку...

Я пішов до майстерні і швиденько розказав, що саме трапилось.

Готфрід аж підскочив.

– Хлопці! Де б нам хутко дістати якогось старого кадилака?

– Про це вже я сам подбаю, – запевнив я, – а ти краще потурбуйся про те, щоб булочник часом не втік.

– Гаразд!

Готфрід вибіг з майстерні. А я подзвонив до Блюменталя. Щоправда, великої надії я не плекав, а втім – чому й не спробувати! Блюменталь був у себе в конторі.

– Хочете продати свого кадилака? – спитав я без зайвих слів.

Блюменталь розсміявся.

– У мене є й покупець, – вів я далі, – сплатить готівкою – гроші на стіл.

– Готівкою... – трохи подумавши, вимовив Блюменталь, – в наші час це слово звучить надто поетично...

– Отож і я так думаю... – підтвердив я, раптом відчувши впевненість. – Ну, то як воно, можна б нам про це поговорити?

– Поговорити завжди можна... – відказав Блюменталь.

– Добре. Коли я міг би з вами побачитись?

– Сьогодні вдень після обіду я матиму час. Ну, скажімо, о другій годині у мене в конторі.

– Гаразд.

Я поклав трубку.

– Отто, – звернувся я дещо схвильований до Кестера, – ніколи я цього не сподівався, але здається мені, що наш кадилак повернеться назад!

Кестер одірвався од своїх паперів.

– Справді? Він хоче його продати?

Я кивнув головою і подивився крізь вікно на Ленца, який енергійно умовляв булочника.

– Не так він це робить, – сказав я занепокоєно, – дуже багато балакає. А булочник страшенно недовірливий, його треба умовляти мовчанкою. Негайно ж піду зміню Готфріда.

Кестер засміявся.

– Ні пуху тобі ні пера, Роббі!

Підморгнувши йому, я вийшов. Але тут я не повірив власним вухам: Готфрід і не думав завчасно оспівувати кадилак. Він завзято пояснював будочникові, як індійці в Південній Америці печуть хліб з кукурудзи. Я кинув на нього вдячний погляд, а тоді звернувся до булочника.

– На жаль, той чоловік не хоче продати...

– Так я й знав, – швидко вимовив Ленц, ніби ми з ним наперед умовилися...

Я знизав плечима.

– Шкода, звичайно... Але мені це зрозуміло...

Булочник стояв у нерішучості. Я глянув на Ленца. Він зараз же спитав:

– А ти не зможеш іще раз таки спробувати?

– Це-то звичайно, – відповів я. – Поки що я принаймні добився того, що ми з ним сьогодні вдень зустрінемось. Де б мені тоді з вами побачитись? – спитав я булочника.

– О четвертій я буду тут поблизу. Отож заїду ще раз...

– Добре. Я тоді вже знатиму напевно, що й як... Сподіваюся, що діло все ж таки вийде...

Булочник кивнув. Тоді сів у свого форда та й подався.

– Ти, мабуть, чи не здурів, – насипався на мене Ленц, як тільки булочник зник за рогом. – Спершу наказав мені затримати цього типа мало не силоміць, а тоді сам пустив його так, ні з чим...

– Логіка і психологія, мій любий Готфріде! – відповів я, плескаючи його по плечу. – Цього ти ще не можеш второпати...

Ленц скинув мою руку...

– Психологія! – відказав він зневажливо. – Найкраща психологія – це щасливий випадок, та й усе! А він саме й трапився! А тепер цей тип ніколи вже не повернеться назад...

– О четвертій годині приїде...

Готфрід жалісливо глянув на мене.

– Йдем на парі? – спитав він.

– Згода! Але ти програєш. Булочника я знаю краще, як ти! Його за один раз не вламаєш. Та, окрім того, я ж не можу спродати йому те, чого в нас самих поки що немає...

– Ах, боже ти мій милий, та коли тільки в цьому справа, – сказав, похитуючи головою, Готфрід, – то з тебе, дитинко, нічого путнього в житті не вийде. З того ж бо починаються справжні гешефти. Ходімо, я тобі зараз безкоштовно прочитаю курс про сучасне економічне життя...

Удень я пішов до Блюменталя. По дорозі відчував себе молоденьким козеням, що має одвідати старого вовка. Сонце припікало асфальт, і з кожним кроком у мене все менше ставало бажання бути підсмаженим ще й отим Блюменталем. Найліпше – без довгих розмов. Тому я, ввійшовши, негайно ж почав говорити, перш ніж він розкрив рота:

– Пане Блюменталь, ось вам просто з порога серйозна пропозиція: за кадилак ви сплатили п'ять з половиною тисяч марок, а я вам даю за нього шість тисяч при умові, що я його дійсно збуду. Це вирішиться сьогодні ввечері...

Блюменталь у величній позі сидів за своїм письмовим столом і саме їв яблуко. Він перестав на якусь хвилинку жувати і глянув на мене.

– Добре, – просопів він і знову взявся за яблуко.

Я почекав, поки він кинув огризок у кошик.

– То ви згодні? – спитав я тоді.

– Один момент!.. – Він витяг нове яблуко з шухляди стола. – Хочете яблуко?

– Дякую, саме зараз не хочеться...

Блюменталь завзято вп'явся зубами в яблуко.

– Їжте більше яблук, пане Локамп! Яблука продовжують життя! Щодня кілька яблук – і вам ніколи не буде потрібен лікар!

– Навіть і тоді, коли зламаю собі руку?

Він оскалився, кинув геть другий огризок і підвівся.

– А ви тоді ніколи не зламаєте собі руку!

– Це й справді практична порада, – сказав я, вичікуючи, що ж тепер буде. Ця розмова про яблука видавалася мені надто підозрілою.

Блюменталь витяг з маленької шафки ящик з сигарами і почастував мене. Це була вже знайома мені марка "Корона".

– І вони продовжують життя? – спитав я.

– Ні, скорочують. Коли їсти яблука, то й виходить так на так... урівноважується... – Він пахнув димом і подивився на мене знизу, схиливши голову набік, як за мислений птах. – Щоб завжди виходило так на так, пане Локамп, щоб урівноважувалося... в цьому й є великий секрет життя...

– Коли зумієш...

Він підморгнув мені.

– Ото ж і воно! Вміти – ось у чому секрет! Ми забагато знаємо, та замало можемо. Тому що забагато знаємо. – Він засміявся. – Пробачте, по обіді я люблю пофілософствувати...

– Це ж бо найкращий час для філософії, – докинув я. – То з кадилаком ми, значить, теж досягнемо рівноваги, так?

Він підняв руку.

– Одну секунду...

Скорений цим жестом, я похилив голову... Блюменталь помітив це і засміявся.

– Не те, що ви думаєте, ні! Просто хотів зробити вам комплімент. Напад зненацька – просто з порога та ще й з відкритими картами! Тут ви добре врахували натуру старого Блюменталя. Знаєте, чого я чекав?

– Що я почну пропонувати вам чотири з половиною тисячі марок?

– Саме цього! Але тоді було б вам скрутно. Адже ви хочете продати за сім, так?

Я обережно здвигнув плечима.

– Чому саме за сім?..

– Бо ви ж тоді з мене те ж саме заправили...

– У вас чудова пам'ять, – сказав я.

– На цифри. Тільки на цифри. На жаль... Ну, то щоб покінчити справу: можете за цю ціну брати машину.

Ми вдарили по руках.

– Слава тобі, господи, – сказав я, полегшено зітхнувши, – за довгий час перше дільце! Кадилак, здається, приносить нам щастя!..

– Мені теж, – підтримав мене Блюменталь. – Адже й я заробив на ньому п'ятсот марок.

– Та й справді так. Але чому ви, власне кажучи, так швидко його знову продали? Не сподобався вам?

– Звичайний забобон, – пояснив Блюменталь. – Я не обминаю жодний ґешефт, на якому можна заробити...

– Чудовий забобон, – відказав я.

Він похитав лисим черепом.

– Ви не вірите, але це й справді так. Це щоб на чомусь іншому не потрапити на слизьке. У наш час обминути якесь дільце, значить–спокушати долю! А на це тепер ніхто не зважиться.

Надвечір, о пів на п'яту, Готфрід Ленц з недвозначним виразом обличчя поставив передо мною на стіл порожню пляшку з-під джину.

– Хочу, щоб ти мені її наповнив, дитинко! За свій рахунок! Ти ж пригадуєш собі наше парі?

– Пригадую, – відповів я, – але ти раненько схопився...

Готфрід мовчки ткнув мені під ніс годинник.

– Пів п'ятої, – підтвердив я, – припускаємо, що це точний астрономічний час. Але ж кожен може часом запізнитись. До речі: я пропоную тобі подвійний заклад – два проти одного...

– Згода! – урочисто заявив Готфрід. – Це значить, що ти ставиш мені безплатно чотири пляшки джину. Героїзм приреченого! Чесний вчинок, дитинко, але й хибний...

– Почекаємо...

Я вже давно не був такий певний успіху, як це удавав. Навпаки, я припускав, що тепер уже напевно булочник більше не вернеться. Треба було його затримати тоді, вранці. Він був надто ненадійною людиною.

Коли гудок фабрики ліжкових пружин, що містилася навпроти нас, прогучав п'ять, Готфрід мовчки поставив передо мною на стіл ще три порожніх пляшки з-під джину. Тоді сперся на вікно і втупив у мене погляд.

– Щось така спрага в мене... – багатозначно сказав він через якийсь час.

У цей момент я виразно почув гуркіт фордового мотора на вулиці, і зараз же по тому машина булочника завернула до нашого подвір'я.

– Якщо тобі хочеться пити, любий Готфріде, – вимовив я з почуттям власної гідності, – то біжи швидше та купи дві пляшки рому, які я виграв у тебе на парі. Зможеш випити ковточок безплатно... Бачиш онде на дворі булочника? Психологія, юначе мій! А тепер прибери звідси оці порожні пляшки! Потім зможеш виїхати на заробіток таксомотором – адже для складнішої комерції ти ще замолодий. Привіт, синку!

Вийшовши надвір, я розказав булочникові, що машину, мабуть, можна буде придбати. Щоправда, клієнт править поки що сім тисяч п'ятсот марок, але коли побачить готівку, то, безперечно, віддасть машину за сім тисяч.

Булочник слухав мене так неуважно, що я аж остовпів. Нарешті я вимовив:

– О шостій я ще раз до нього подзвоню.

– О шостій?

Булочник стрепенувся, наче прокинувся від своєї заціпенілості.

– О шостій мені треба... – Він раптом обернувся до мене. – Поїдете зі мною?

– Куди? – здивувався я.

– До вашого приятеля, художника. Портрет готовий...

– Ах, от що! До Фердінанда Грау?

Він кивнув.

– Їдьмо разом. Тоді пізніше поговоримо й про машину.

Здавалося, ніби для нього важливо саме те, щоб не їхати самому. А для мене було важливо не спускати його з очей. Тому я швидко погодився:

– Добре. Але ж це досить далеко, то їдьмо ж негайно.

– Ми ж можемо й у мене вдома обговорити справу, – сказав булочник, коли ми вийшли на вулицю.

Я погодився, бо мені так було навіть зручніше. Булочник, мабуть, думав, що він у себе вдома сильніший, але я покладав надії на підтримку чорнявої.

Вона вже чекала на нас коло дверей.

– Віншую сердечно, – сказав я, перш ніж булочник встиг одкрити рота.

– З чим? – швидко запитала вона; оченята в неї так і бігали.

– З кадилаком! Він – ваш! – відповів я нахабно.

– Любенький мій! – Одним стрибком вона повисла на шиї булочника.

– Та це ж іще не...

Він намагався відкараскатись від неї і роз'яснити справу. Але вона міцно вчепилася за нього, крутилася з ним по колу, дриґаючи ногами, і не давала йому говорити. Я зазирав то через його плече на її хитрувате личко, що підморгувало мені, то через її плече на його голову мучного хробака і обличчя з виразом докору і безсилого протесту.

Нарешті йому пощастило вирватись.

– Ми ще не домовилися остаточно! – відсапувався він.

– Домовились! – сказав я щиро й привітно, – домовились остаточно! Я беруся виторгувати ці п'ятсот марок. Ви сплачуєте за кадилак сім тисяч марок і ні пфеніга більше! Згода?

– Та звичайно ж! – швидко втрутилася чорнява. – Це ж справді дешево, любенький мій...

– Стоп! – булочник підняв руку.

– Та що це знову з тобою? – насипалась вона на нього. – То ти ніби вже купив машину, то ти знову ніби не хочеш!

– Він хоче, – швидко докинув я своє слівце, – ми вже про все домовилися...

– Ну, от бачиш, любенький, навіщо ж...

Вона щільно притулилася до нього. Він спробував знову вирватись, але вона притиснула свій огрядний бюст до його руки. Обличчя у булочника стало сердите, але опір його послабшав.

– Форд... – вимовив він.

– Само собою розуміється, він іде в рахунок платні...

– Чотири тисячі марок...

– Колись коштував, так? – приязно запитав я.

– Він іде в рахунок платні за чотири тисячі марок, – твердо заявив булочник. Захоплений зненацька, він знайшов тепер добрий привід до контратаки. – Адже машина майже нова...

– Нова... – сказав я, ніби передражнюючи його, – після такого ремонту...

– Сьогодні вранці ви самі це казали...

– Сьогодні вранці це було щось інше. Нове можна розуміти по-різному, залежно від того, купуєш чи продаєш. За чотири тисячі то ваш форд мусив би мати поршні з чистого золота...

– Чотири тисячі марок, інакше нічого не буде, – вперто, як осел, твердив булочник. До нього повернулася його стара вдача; здавалося, він хотів будь-що взяти реванш за свою попередню розчуленість.

– Тоді – до побачення! – відповів я і звернувся до чорнявої: – Дуже шкодую, шановна пані, але ж я не можу торгувати на збитки. Ми й так нічогісінько не заробляємо на цьому кадилаку, то не можемо ж ми прийняти у платню старого форда за таку високу ціну. Прощавайте!

Вона вхопилася за мене. Очі її кололи іскрами. Потім накинулась на булочника так, що йому одразу забило памороки...

– Ти ж сам сто разів казав, що цей форд нічого вже не вартий! – аж засичала вона під кінець, на очах у неї блищали сльози.

– Дві тисячі марок! – сказав я. – Дві тисячі марок, хоч і це – просто самогубство.

Булочник мовчав.

– Ну, та кажи ж уже щось! Чого ти стоїш і рота не роззявляєш?! – лютувала чорнява.

– Панове, – сказав я, – я піду за кадилаком. Може, ви тим часом обговорите поміж себе цю справу...

Я відчував, що найкраще тепер – втекти. Чорнява доведе мою справу до кінця.

За годину я повернувся вже з кадилаком. Я зараз же побачив, що суперечку розв'язано в найпростіший спосіб. У булочника був обскубаний вигляд, до костюма причепилося йому пір'ячко з подушок. А чорнява навпаки – сяяла, погойдувала бюстом і сито, зрадницьки посміхалась. Вона переодяглася – на ній тепер була тонка шовкова, щільно прилегла до тіла сукня. Непомітно вона підморгнула й кивнула мені, мовляв: усе в порядку.

Ми поїхали на спробну їздку. Чорнява зручно уляглася собі на широкому задньому сидінні і невгамовно базікала. Мені дуже хотілося викинути її через віконце, але вона ще була мені потрібна. Булочник досить меланхолійно сидів коло мене. Він уже заздалегідь тужив за своїми грішми, а це ж найщиріша туга, що тільки є на світі...

Ми під'їхали до його будинку і знову зайшли до квартири. Булочник вийшов, щоб принести гроші. Він тепер видавався старим, я навіть помітив, що волосся в нього пофарбоване. Чорнява обсмикувала на собі сукню.

– Це ми здорово владнали, правда?

– Атож, – погодився я мимоволі.

– А за це сто марок – мені...

– Ах, ось воно що... – вирвалося в мене.

– У-у, скупий старий цап, – зашепотіла вона по-змовницьки, підійшовши ближче, – а грошей має, як сміття! Але ж поки в нього щось видереш!.. І заповіту не хоче написати. А тоді, звичайно, все піде дітям, а нашій сестрі – дуля! Та й що за приємність мати справу з оцим скандалістом...

Вона підійшла ще ближче, погойдуючи бюстом.

– То я ж зайду завтра до вас у майстерню за цими ста марками... Коли ви там будете? А може, ви самі сюди зайдете? Завтра надвечір я тут буду сама одна... – хихикнула вона.

– Я пришлю вам гроші... – сказав я.

Вона знову захихикала.

– Та принесіть самі... Чи, може, боїтесь?

Вона, мабуть, подумала, що я боязкий, і хотіла показати ділом, про що йдеться...

– Ні, не боюся, – відповів я, – та часу нема... Саме завтра треба йти до лікаря. Застарілий сифіліс, бачте... А це отруює життя...

Вона так швидко відсахнулась, що мало не перекинулась через плющове крісло.

Тут саме ввійшов і булочник. Подивився скоса недовірливо на чорняву. Тоді почав лічити мені гроші – готівкою. Лічив він повільно, ніби зволікаючи. Тінь його погойдувалася по трояндових шпалерах кімнати туди й сюди, ніби теж лічила гроші. Виписуючи розписку, я раптом здумав собі, що це вже вдруге сьогодні відбувається таке, тільки на моєму місці був спершу Фердінанд Грау. Хоч у цьому не було нічого особливого, мені видалося це трохи дивним. Я з радістю вирвався на вулицю. Повітря було по-літньому лагідне. Кадилак виблискував біля тротуару.

– Ну, друже, красненько дякую! – сказав я і поплескав його по радіатору. – Повертайся скоріше знову до нових подвигів!

Найближчі відкриті тренінги Деревицького