Соціально-психологічні чинники формування українських протоелітних груп

Оскільки соціальні групи, які претендують на місце еліти в суспільстві, самі котролюють процес своєї легітимації, то вони створюють власний образ, своєрідні «візитні картки», у яких відкидаються недосяжні для цих груп критерії елітності і експлуатуються завідомо казкові, фольклорно-метафізичні образи «народних заступників». Цьому типу політиків також притаманні засилля стереотипів та кліше, стабільність аналогій, обраних для порівняння, спотворення соціального діалогу традиціями тоталітарного суспільства а також латентна агресія та захоплення метафорами (які зачіпають механізми підсвідомого. що діє в екстралінгвістичному npocтopi, та викликають афекти, які підмінюють собою нормальну дискурсну практику)». Як зауважують, зокрема. В.Вовк. О.Білий та Г.Почепцов, в умовах, що склалися п1сля краху комуністичної ідеології, немає мови, яка б надавала можливість прозоро комунікувати «верхнім» та „нижнім» прошаркам суспільства.

На нашу думку, головний детермінатор елітоутворення в сучасній Україні – це принципова психологічна відмінність її різних сегментів. Ця фрагментарність не пов’язана безпосереднім чином ні з поліетнічністю української нації, ні з територіально-адміністративнм устроєм.

Безпосереднім генератором соціальних груп, які з високою мірою умовності можна назвати регіональними елітами, є наявність унікального для даної групи психо-соціального ресурсу, який може мати економічні, адміністративні, політичні та ідеологічні відповідники. Ця теза грунтується на причинно-наслідковій залежності між формою розвитку суспільства та елітоутворення. Аналіз, проведений російською дослідницею політичних еліт Гаман-Голутвіною (“Террариум единомышленников», М. 1995) виявив що роль поєднуючої ланки між типом розвитку суспільства та характером елітоутворення виконує політична система. Виявляючи природу детермінуючої функції розвитку стосовно політичної системи та причинно-наслідкову залежність між характером системи та процесом творення еліти, можна зробити висновок, що для України актуальна одна з двох основних моделей елітоутворення, а саме – мобілізаційна модель.

Психологічний аспект мобілізаційної моделі розвитку суспільства полягає в наявності „зовнішнього ворога”, очевидній або вигаданій загрозі цілісності системи, в ім”я чого соціум закликається до „затягування пасків”, до економічної та політичної самопожертви, „щоб не було гірше”. Всередині елітарних кіл ця модель характеризується політикою взаємних поблажок, торгування задля консолідації спільної бази і політичного режиму в цілому. Тривалий час засобом такої консолідації для України виступав антикомунізм. Третя складова мобілізаційної моделі – універсальні стабілізатори курсу у вигляді олігархів (Лазаренко, Рабінович).

Таким чином, традиційна для Радянського Союзу схема елітоутворення лишила незмінним головний системоутворюючий принцип – тотожність еліти і влади. Його можна назвати „візантійським” – двір, полководці, „сім”я” та позаінституціональні центри прийняття рішень при наявності формально самостійних від „царя” органів влади. Істотне розчинення державних інтересів в приватних та висока ступінь “приватизації” державних інституцій самодостатніми політико-фінансовими структурами обумовлює неефективність сучасної правлячих верств України з точки зору тих завдань, які об’єктивно покладаються на еліту.

Неможливість сформувати єдину національну еліту в Україні пояснюється наступними чинниками. Перший - величезний рівень недовіри населення до влади як такої, тому всякий впливовий політик потрапляє в парадоксальну ситуацію, при якій він повинен дистанціюватися від самого себе як функції, щоб зберегти вплив авторитету. Другий – яскрава взаємна нелюбов всіх органів влади на всіх рівнях, які радо показують помилки своїх конкурентів за соціальний вплив і сприяють їхній політичній загибелі. Третій – послідовна ліквідація „президентською” групою впливу можливих альтернативних центрів впливу – наприклад, класичні вже для України зняття прем”єрів, як тільки вони починають відігравати помітнішу політичну роль.

За даними НІСД (2003 р.) вітчизняна еліта має високий (понад 50%) ступінь спадковості, такий самий відсоток становлять представники віковї категорії 50-60 р., 54% - сільського походження. Сучасна ституація в українській еліті за твердженнями НІСД триватиме ще 7-10 років, і виглядатиме як напівдемократія або „фасадна” демократія.(„Сучасні українські еліти: штрихи до портрету”, ст.37).

Тому еліти України за сьогоднішніх обставин можуть формуватися й існувати лише за рахунок чинників, що найменше піддаються руйнівним впливам конкурентів. Це територіальна окресленість, яка має ще й символічну функцію, оскільки кожен „дійсний член” регіональної елітарної групи продовжує себе ідентифікувати з нею, і часовий континуум, в якому формувалися основні валідні цінності даної групи, і в якому продовжують жити основні носії цих цінностей, і ресурс.

Під ресурсом регіональної політичної групи ми розуміємо наступну суму психо-соціальних характеристик, які визначають модель, тип і мету поведінки даної соціальної групи. Ресурс має наступні виміри:

1. Економічний, який окрім товарно-грошового еквіваленту включає в себе усю сферу соціальних комунікацій, пов’язану з економікою.
2. Ідеологічний, тобто спосіб у який дана політична група використовує свій ресурс для конкуренції у актуальному ідеологічному просторі.
3. Архетипний: сюди можна зарахувати усю сукупність міфологем, які покликані легітимізувати дану політичну групу в історичній перспективі, наділити її властивістю зберігання і трансформування локальних культурних кодів.

Ресурсні основи локальних елітних груп в Україні знаходяться в різних площинах і внаслідок цього не конкурують між собою. Тобто, системний конфлікт всередині української політичної еліти, який міг би її трансформувати у соціальну верству, рівновіддалену від влади і від народу для найбільш оптимального здійснення своїх функцій, сьогодні неможливий. Ресурсні основи чотирьох основних еліт різняться не лише за економічним показником або територіальною ідентифікацією, а й лежать в різних часових вимірах. Це дає можливість представити хронотоп української політичної еліти, як простір, де дифузно протікають абсолютно різні історичні процеси, а представники цих тенденцій живуть в настільки різних психологічних станах, що фізично знаходячись поруч просто не бачать інших впритул.

Попереднє дослідження, проведене на замовлення автора Київським міжнародним інститутом соціології з 6 по 15 червня 2003 року, мало на меті виявити різницю в ставленні до столичних та регіональних політиків. Лише для 19% ця різниця була неістотною, для решти довіра до політиків місцевого походження збільшувалася з віком опитуваних. Також це виявилось актуальним для людей з низьким освітнім рівнем.

Автором також в 2003 році було проведене експертне опитування у наступних містах: Києві, Харкові, Кіровограді, Дніпропетровську, Донецьку, Львові. За допомогою громадської організації „Комітет виборців України” було визначено для кожного міста найбльш типового у своїх оцінках журналіста, місцевого політика та адміністратора. Тобто, експерти представляли, відповідно, ліберальний, етатистський та бюрократичний погляди на українську еліту. Усім їм задавалися наступні запитання:

1. Чи існує в Україні політична еліта?
2. Чи існує в вашому регіоні політична еліта?
3. Чим керується насамперед політична еліта в своїх діях?
4. Назвіть типового, на вашу думку, лідера політичної еліти?
5. За допомогою чого він здійснює свій вплив?
6. За якими ознаками ділиться політична еліта?
7. На які основні групи-клани можна її розбити?
8. Які стосунки домінують між елітами ?
9. Навіщо взагалі потрібна еліта?

Це дослідження, а також вивчення публікацій та виступів українських політиків у пресі дали можливість припустити, що українська політична еліта розділена за наступними характеристиками:„донецька”, „львівська”, „дніпропетровська” та „київська” політичні еліти. Умовні назви цих груп не повністю збігаються з географічними відповідниками, бо, як згадувалося вище, кожна з цих територій є носієм власної міфології і власного конкретного ресурсу.

Для донецької політичної еліти ресурсом є вугілля, яке за своїми емблематичними характеристиками символізує не лише сильний економічний потенціал регіону, а й задіює весь механізм ще радянської пропаганди, який оспівував шахтарів як людей вибраних, еліту робочого класу.

Львівське (галицьке) політичне угрупування і за характером ресурсу, і за психо-соціальними характеристиками належить до контреліти. Ця еліта декларує історичне право монопольно володіти і розподіляти такий ресурс, як „національна ідея”. Незважаючи на те, що сам термін в наближенні розпадається на кілька історично незавершених політичних та психосоціальних процесів, завдяки активній участі усіх верств населення та їхніх предків у цих процесах ця політична еліта активно експлуатує відчуття вибраності мешканців регіону як найяскравіших носіїв національної ідеї.

Дніпропетровська еліта становить собою стійке регіональне утворення, ресурсною основою якого є у псхологічному сенсі досконале вміння виховувати управлінські кадри. Вміння керівництва, підсилене спогадами про успішність радянських керівників дніпропетровського походження несе в собі резонансну домінанту, завдяки якій цю еліту можна назвати бюрократичною.

Київська еліта належить до атрепренерського типу еліти. Її членам притаманна відмова від попередніх політико-територіальних зобов”язань в ім”я оволодіння надзвичайно сильним ресурсом – можливістю безпосередньо впливати на кадрові зміни у вищому ешелоні влади та на напрямок фінансово-грошових потоків. Ця еліта рекрутує у своє середовище маргіналів з інших еліт на умовах відмови від власної регіональної ідентичності, готовності прийняти будь-які наступні „правила гри” без обговорень та максимальним зрощенням з центральною владою.

Таким чином можна констатувати, що наявність подібних стійких політико-фінансових утворень, як регіональні політичні еліти, несе в собі психосоціальну основу для зміни адміністративно-территоріального устрою України в бік федералізації. Наочним прикладом того, як будуть функціонувати регіональні еліти у випадку зміни устрою держави з унітарного на федеральний, є кримська еліта. Вона функціонує виключно в замкнутій соціально-психологічній системі Кримського півострова, з яскраво вираженим сезонним циклом включення в масштабніші процеси, що проходять в Києві та Москві. Безпосередні лідери кримської еліти (Грачов, Куніцин) мають мінімальні індекси цитованості в українських та російських засобах масової інформації, але символізують „курортний” ресурс, який в масовій свідомості громадян України і Росії є їхньою національною власністю.

Оскільки ми припускаємо, що українська еліта становить собою композиційно незавершене явище, тобто процесс елітоутворення знаодиться в точці біфуркації, то слід з’ясувати, чи поточні складові цього процесу можна трактувати як соціальні інститути. До ознак соцільного інституту можна зарахувати наявність певного кола суб’єктів , які в процесі своєї діяльності вступають в стосунки , що набувають сталого характеру.

З точки зору предметного критерію, тобто характеру змістовних завдань, які ставлять перед собою регіональні протоелітні групи, вони не відповідають таким вимогам. Інституціоналізація еліти на даному етапі не входить в коло її стратегії, оскільки умови її оптимального функціонування - приблизність і неточна відповідність соціальним критеріям, зокрема етико-моральним, що створює простір для психологічних, суспільних, політичних маневрів. Тобто тяжіння до формальної інституціоналізації українській еліті як соціальній групі не притаманне. Ми з більшою певністю можемо трактувати еліту як неформальний соціальний інститут, який саморегулюється через звичаї, традиції та соціальні норми, вироблені даною конкретною групою і чинні лише для неї. Тому звична для опису суспільних процесів системно-структурна парадигма не надається для того, щоб точно окреслити і сформулювати подієве поле, в якому функціонує українська еліта. Але для того, щоби збереглася операціональність та методологічно коректне трактування поняття „еліта”, слід уживати інституціональний підхід в трактовці, наприклад, Дж. Хоманса. Зокрема заслуговує на увагу його теза про те, що будь– який соціальний інститут є психологічним за своїм походженням й способом утворення, якщо він має стабільний продукт обміну діяльністю, а це збігається з притаманним українській соціальній психології „вчинковим” підходом.

На сьогоднішній день можна з впевненістю сказати, що таким стабільним психологічним, соціальним і політичним продуктом обміну для еліти є гроші, як еквівалент цінності даної соціальної групи в її власних очах. Сьогоднішня українська протоеліта створила грошовий обмін як замінник повноцінної суспільної комунікаці, як еквівалент не лише економічного зворотнього зв”язку. Тобто звичайні товарно-грошові відносини в операціональній системі української протоеліти зайняли чільне, архетипне місце і опосередковано створюють нові символічні форми міжгрупової комунікації.

Крім того, за Хоменсом соціальний інститут – це кінцевий продукт історичного розвитку певної сфери діяльності.

Структурно-функціональний аналіз додає до цього ще й ту обставину,що кожен інститут існує як наслідок своїх стосунків з іншими в соціальній системі, а також на положеннях про визначеність для них в суспільстві специфічних функцій, що сприяє досягненню гомеостазису та інтеграції суспільства.

Власне невідповідність українських протоелітних груп останньому постулату і свідчить, що ці групи знаходяться на ключовій стадії свого розвитку. Розмитість соціально-психологічних паттернів поведінки в Україні змушує ці групи не лише самим лишатися в стані постійної багатозначності й невизначеності, а й сприяти пролонгації такого стану в суспільстві, оскільки саме це і забезпечує їм вище згаданий гомеостазис.

Втім, якщо функції якого небудь соціально-психологічного феномену є суспільно значущими, і їхня номенклатура та структура наближається до тих, що виконують в суспільстві соціальні інститути, то це буде суттєвим доказом інституціональної природи цього феномену. Адже саме соціальні інститути утворюють головний елемент психофрактального механізму, завдяки якому суспільство регулює соціальний гомеостазис, тобто здійснює принцип самовідтворення нетотожних множин, якими в нашому випадку є протоелітні групи.

Отже, закономірності функціонування української протоеліти випливають з її структурної незавершеності, свідомої неструктурованості її первинних елементів – протоеліт та наявності постійної підвищеної тривожності в якості атрактора.

Комунікативний аспект спілкування соціальних груп, якими є українські протоеліти, полягає у високому рівні фрустрованості всіх учасників цього процесу. З впевненістю можна сказати, що високий рівень взаємної настороженості, делегований лідерами цих груп своїм найширшим послідовникам, має ті самі пакетні характеристики, що й особистісний імпульс страху, трансформований у різні варіанти соціальної поведінки.

Високий рівень тривожності як в середовищі політичних еліт так і серед тих, хто дає їм оцінку, сам не належачи до еліти пояснюється також дихотомією “учитель – учень”, коли менторські функції виконує елітна група або її персоніфікатор – політичний лідер, або представник цієї групи по відношенню до решти суспільства (як правило, за посередництвом ЗМІ).

Політична еліта у такий спосіб може виконувати і функцію генератора “зміщеної агресії”, коли відбувається переадресування соціальних фрустрацій.

За умов незавершеності формування української політичної еліти та спільності соціально-психологічних процесів, що відбуваються в виділених нами протоелітних групах, психофрактальний підхід дозволяє чіткіше побачити подібність механізмів функціонуівання кожної з цих груп, і як наслідок передбачити динамічні особливості української еліти у майбутньому. Високий рівень ситуативності в визначенні фрактальних механізмів функціонування української еліти дає можливість виявити системні стратегії, які прямо не пов‘язані з особистісними чинниками. Таким чином, ми можемо значною мірою уникнути оцінковості при дослідженні цього питання за допомогою психофракталу.

Для розуміння того, чим, власне, є психофрактальний механізм взаємодій різних груп української еліти необхідно визначити, якими є стабільні регулятори комунікативної поведінки, який вони мають рівень операціональності, чи є лише еквівалентами, що належать до більш глибинного ієрархічного рівня.

Дані опитування експертних груп та вивчення поточної української преси свідчать, що для вивчення явища неможливо вжити стандартну дихотомію “орієнтація на результат” і “орієнтація на людину”, оскільки для представників української еліти домінуючим є поняття результату, а вже потім гуманістична складова або додається до нього, або випускається, як, начебто, загальноприйнятна.

Оскільки та чи інша протоелітна група функціонує і самовідтворюється в умовах триваючих соціальних деформацій, то тип реагування на ці деформації і визначає тип конкретного сигналу, який осцилюватиме між периферіями контактуючих груп. Маргінали цих протоелітних груп, як ті, котрих рекрутували недавно, так і ті, які в силу різних обставин скотилися вниз ієрархічними східцями, трансформують автентичну тривожність своєї групи у міжгрупову комунікацію, оскільки для них ризик є єдиним шансом завоювати підвищену прихильність своєї групи.

Для того, щоб зясувати, яким домінантним чинником в соціальній групі української прото-еліти виступає вищезгадана тривожність, розглянемо цей психологічний стан згідно наступної шкали:

Тонус - алертність - тривожність - стрес - страх.

Очевидно, що цю шкалу можна розширити в обидва боки, наприклад за рахунок анемії та паніки, але обидва психологічні стани призводять до фактичного розпаду соціальної групи і звужують дане переживання до особистісного рівня.

Процес вироблення спільних патернів поведінки на етапі створення соціальної групи є найбільш динамічним та взаємно цікавим для її учасників, оскільки групові ролі, ще остаточно не розподілені існує можливість стрімкої кар’єри, ризики ще не призводять до фатальних наслідків.

Наступний період розвитку протоелітної групи кореспондується зі станом алертності, тобто підвищеного рівня колективної уваги до процесів структуризації, які відбуваються всередині еліти та викликів зовнішнього середовища, оскільки група стає перед необхідністю селективно підходити до зовнішніх сигналів і водночас із завершення процесу само ідентифікації відповідати лише на ті з них, які сприятимуть її гомеостазису.

Стан колективної тривожності для групи настає тоді, коли її лідери
по-перше: починають будувати свою тактику і стратегію на одній з типових лідерських помилок,
по-друге: коли у групі остаточно сформується конкурентний вплив за місце лідера, по-третє: коли з’ясується, що зовнішні виклики для групи не мають чітких соціальних маркерів, а лише агресивну динаміку, спрямовану на абсорбцію або руйнування даної групи як структури.

Наростаюча тривожність виходячи зі кулуарної специфіки внутріелітних стосунків насамперед скерована в середину групи. І оскільки на цьому етапі протоелітна група вже знаходиться в полі зору аналогічних конкурентних груп та істеблішменту то, не маючи змоги ніяк виявитися назовні всередині неї зростає фрустрація. Як на індивідуальному рівні, так і на рівні колективного несвідомого, тобто первинний імпульс хаосу, який поступово форматуючись зусиллями членів групи спочатку позиціонується, як зовнішня загроза проти якої об’єднується дана група, на цьому етапі стає знову деструктивним чинником і впливає на колективну психіку групи, як атрактор. Тобто як чинник, що є визначальним при складанні як групової стратегії так і індивідуальної поведінки.

Якщо ми звернемо увагу на публічні висловлювання лідерів політичних українських протоеліт, то помітимо що всі вони ряснять термінами відвертих, або прихованих погроз, констатації агресії, захисту або нападу. Делеговані таким чином через політичного лідера групові інтенції виявляються виключно у термінах, якими зазвичай змальовуються негативні емоційні стани.

Така емоційна поведінка в свою чергу генерує як зворотній зв’язок з членами групи, сигналізуючи їм про високий рівень зовнішніх загроз, так і зв’язок з іншими аналогічними групами, які відчитують тривожні сигнали конкурентів, як виклик або загрозу безпосередньо для себе. Це сприяє тому, що протоелітна група, щоб виправдати свою поведінку у власних очах, починає функціонувати в режимі стресу. Оскільки єдиним конструктивним модулем для впливу на зовнішнє середовище є фінанси даної групи, то вона починає інтенсифікувати товарно грошові відносини з зовнішнім середовищем і в середині себе. В цьому сенсі можна говорити про позитивну роль стресу не лише для окремої особи, а й для соціальної групи.

Якщо вищезгадані зусилля не приводять групу до відчуття динамічної рівноваги та адекватності зовнішнім умовам, то первинний імпульс хаосу перестає піддаватися раціоналізації, яка досі втримувала групу разом і працювала на позитив і наближається до своєї первинної психофрактальної форми. На цьому етапі лідер політичної протоеліти та його найближче оточення переживатимуть страх в повному своєму об’ємі. Від цього моменту лідер або знаходить шляхи перегляду соціальної динаміки своєї групи і повертає її до рівня усередненої тривожності. Це дає можливість в майбутньому легше маніпулювати членами групи нагадуючи про те, що були і гірші часи, а також закріпити свій лідерський статус, частково асоціюючи себе з архетипом Батька-покровителя. Якщо цього не стається то панічна реакція лідера призводить до чергової несистемної помилки за якою настає психологічний, економічний та соціальний розпад протоелітної групи.

Характерною особливістю вищезгаданих українських протоелітних груп є те, що всі вони без винятку у великій мірі залежать від своїх лідерів, що в свою чергу додатково свідчить про соціально-психологічну незавершеність процесу елітоутворення в Україні. Типова еліта, крім того що вона виступає, як сформований соціальний інститут, виконує свої функції не через лідерський менеджмент, а через саму традиційну природу своєї структури. У сформованій політичній еліті кожен її член функціонує як лідер, тобто з точки зору психофрактального підходу він і є тим постійним джерелом самоафінності, яке безперервно генерує довкола себе не тотожні множини політичного подієвого поля.

Ця пояснює, чому, наприклад:

1 - всяке повідомлення від даної групи, яке виходить назовні, можна відчитати правильно лише тоді, коли воно поміщається в знакову систему, де присутні глибинні психологічні коди, оскільки по суті воно архетипічне і метакомунікативне, і кожне повідомлення має на меті викликати емотивно-вольову реакцію, а не змістовну. Наприклад, заклики провладних груп „Нам потрібна конституційна реформа”, або опозиційних „Кучму геть!” вже самими фронтменами цих груп ще на самому початку тлумачень пояснюється, що головна справа не в дії , до якої закликається, а в наслідках. Потім пояснення по мірі деталізації розпадаються на чимбільше число самодостатніх і слабко пов”язаних між собою аргументів, аж до повної втрати первинного змісту.

2- все подієве поле довкола протоелітної групи не існує саме по собі, а містить сліди чийогось персонального впливу на дану групу. Незначні зміни курсу валют, затримка виходу газети з друкарні, порядок розміщення телесюжетів в новинах, навіть хвороби або ДТП – у всьому насамперед шукається слід конкурентів. Навіть якщо він там справді є, то вся подія оцінюється не як наслідок сукупних дій конкуруючої групи, а як результат персонального всеохоплюючого впливу її лідера. Тобто антропоморфізуються навіть такі зміни подієвого поля, що не мають нічого спільного з цілеспрямованим впливом. Вихід з ладу комп”ютера через технічну несправність пояснюється витонченою хакерською атакою конкурентів, несправність замка в дверях – наслідком спроби злому, тощо.

3 - спілкування з іншими членами подібних груп носить характер міжплемінного символічного обміну ритуальними предметами.У нашому випадку еквівалентом таких „предметів сили” є гроші або те, що їх символізує.Таким чином система цінностей протоелітної групи зводиться за способом функціонування до архаїчних вірувань.

Тому можна зауважити, що в середовищі політичних протоеліт існують такі прояви глибинних психічних впливів, як :

• фетишизм (прапори, гасла, плакати, емблеми), який, через вплив архетипів, має на меті перетворити матеріальні предмети в містичні речі-знаки, і нав”язати цей містицизм сприйняття суспільству як значущий. Цим пояснюється непомірно велике значення, яке надається різного роду наочній агітації під час демонстрацій.
  
  
• анімізм як наслідок персоніфікації всього, з чим зіштовхується група.
  
  
• магія а) голосування на мітингах та скандування гасел-заклинань політичними прозелітами. Тому завжди „одноголосні” рішення мітингів є насправді демонстрацією потенціалу магічних впливів своїм противникам. б) функцію майже неприхованого жертвоприношення виконують віддавання голосів під час голосувань у Верховній Раді своїм противникам в обмін на взаємні поступки. В періодин парламентських криз або при формуванні ВР нового скликання практикується також „додавання” депутатів зі своєї групи іншій, дружній, як сучасна форма жертвоприношення в політиці. Вираз, який часто можна почути від політиків „потрібно іти на жертви” фактично не означає дійсного жертвування чимось життєво важливим. Такий вираз має на меті підкреслити особливо цінність конкретного символічного обміну (наприклад, поступки під час формування формування коаліційного уряду);
  
  
• обраність для лідера протоелітної групи – це не лише констатація факту, що він займає чільне місце на самій верхівці пірамідальної матриці. Для лідера, як для генератора психофрактальних процесів в своїй групі недостатньо простого визнання ними себе лідером. Архаїчна обраність передбачала наявність спеціальних „шаманських” хвороб, прикметних фізичних вад, „чудесних” фактів біографії як свідчень того, що вищі сили вказують саме на дану людину як на легітимного провідника своєї волі, і якщо його слова чи дії іноді не зрозумілі,то лише тому, що не дістали належного і кваліфікованого тлумачення. Сучасна обраність політика передбачає проходження через складну процедуру балотування та підтвердження його нового статусу. І така обраність, як наслідок виборчого процесу, абсолютизує роль лідера для групи.
  
  
• шаманство: в середовищі сучасної української протоеліти цю нішу надійно зайняли політконсультанти та фахівці з PR-технологій. При чому наділяли їх „шаманськими” функціями самі лідери протоелітних груп, яким на початку становлення завжди був потрібний кризовий менеджмент і ніколи - розробка конкурентних стратегій чи іміджмейкерство. Таким чином глибинні рівні магічних архаїчних вірувань поступово обростають різнорівневими соціальними зв”язками. Вони утворюють психофрактальну матрицю змішаного типу з виразним переважанням пірамідальності. Коли психофрактал такої протоелітної групи мусить інституціоналізуватися, то група стає перед необхідністю редукції неформальних методів впливу на своїх членів та на зовнішнє середовище. Коли група шукає збільшення ступенів свободи і можливостей для впливу, вона неформалізується, водночас втрачаючи інституціональні важелі управління своїми ресурсами. Але в кожному випадку як публічна, так і прихована активність такої групи є специфічним втіленням архетипічних виявів як глибинних шарів колективної психіки.

Джерело: сайт "Ідеальна Країна".

Найближчі відкриті тренінги Деревицького