Неочікуваність тренерського дня

Нормальна людина йде кожного дня на роботу. Її чекає певна послідовність вітань:

– Доброго ранку, Сергійку!

– Вітаю, Павле Андрійовичу!

– Добридень, шановний пане Романе.

Вітання вільного тренера непередбачені.

Взагалі, для пересічної людини це навіть уявити важко: ти не маєш свого кола, ти не здатен навіть передбачити характер нових знайомств, твоє спілкування не підлягає прогнозу.

Навіть трамвайний кондуктор має свій колектив. Потім цілий день буде повний вагон чужих та незнайомих, проте кожного дня зранку він вітає знайомих, зичить їм бажане, враховує попередні стосунки, мимоволі працює на завтрашній день. А тут кожен день – із чистого аркушу.

Хтось, перевтомлений робочими стосунками, той, хто сприймає їх як нездолані кайдани, такому може й позаздрити. Але я не люблю оцінок. Просто раптом стало так дивно...

Люди навколо – кожен раз інші. Вся робота – немовби довгий шлях незнайомою вулицею. Обличчя нові, нові, нові...

Суцільна випадковість. Компліменти та образи, враження та спогади – все одноразове. Проте не штучне.

Назавжди один і той самий штиб та щабель стосунків – без розвою, без змін, без еволюцій та революцій. Назавжди. Тобто – з ранку і аж до вечора.

І майже єдина можливість змусити спілкування тривати – запам'ятати людину, а самому залишитись в її пам'яті.

Ви ніколи не працювали в пам'яті?

Найближчі відкриті тренінги Деревицького