Інколи, але стає дуже цікаво - ким вони усвідомлюють себе?
Ось їх двадцять. Чи ось їх десять.
Кожного дня вони встають з ліжка та приходять сюди.
З одного боку - аби відняти у людей гроші.
З іншого - аби принести звідси в домівки те, завдяки чому ніхто не буде сповнен жалю до їх найближчих.
Хтось отямлює це як ярмо. Як брудну лаву галери. Як страшну вагу, до якої тебе прикували кайдани.
Комусь це байдуже. Бо що ще робити в цей довгий четвер? Це краще, аніж пусте дінне ліжко. І це гірше, аніж ліжко нічне, в якому тобі пригадують безпорядність і ліжко денне.
Комусь, і їх обмаль, це новий круг змагань. Бо десь на обрії грає маячня того завтра, в якому цього дня не буде. Що буде? Та щось своє.
А поки є змуса робити вигляд, що вкрай пройняло. Бо грошує за це той, хто грошуватиме й завтра, коли все повернеться на коло звичних облич та питань.
Це проходить. З`являється мара справжньої гри. І здається, що завтра вже вирішено. Бо вантаж відкриття невинно щось зсуне.
Це запалює підшлуночок серця. Це провокує запалений мозок завагітніти тендітной надією...
А за надію завтрашнього хтось надособливий вимагає звершення сьогодення. А воно, що є зараз і тут, воно слизьке і спливає, як не тримай.
Він каже, щось зміниться. Вірю. Аби ніхто не чіпав. Та не довелось би себе силкувати. І коли мене не торкнеться чарівна магія змін, то це провина тих змін та того чаклуна.
І коли на воротті він ще й забруднить черевики, а на порозі оселі хтось спробує увагу звернути на це, то гіперції змін вже й зовсім бракує.
А завтра, коли спогад про торкання іншої долі та іншого життя вже стане колишнім, то, нехай їм грець - хто прогавить ті зміни?
Матка боска, де лінькам людським буде край?!
...Вони дякують за той тренінг, а мене турбує лють. Прокиньтесь! Отямтесь...
